ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Розмова з ветераном профспілкового руху, заслуженим працівником профспілок України Михайлом СЕЛІХОВИМ

Будинок на майдані Незалежності

– На жаль, так. Обираючи на­зву своєї книги – «Будинок на майдані Незалежності», її автор, Віталій Сологуб, видатний гро­мадський і профспілковий діяч України, який двадцять років очолював 26-мільйонну армію профспілок, навіть уявити не міг, як складеться доля будівлі, котру він збудував у центрі Києва.

А щодо «географічного» роз­ташування адмінбудівель керів­них органів профспілок України, то історія тут така. Після переве­дення столиці з Харкова до Киє­ва Укрпрофрада містилася на вул. Володимирській, 33, у будів­лі тодішнього КДБ (тепер СБУ). Коли Київ 1943 року було звіль­нено від фашистів, керівництво профспілок, а першим уповнова­женим від ВЦРПС був Микола Жданов, перебралося на вул. Ле­ніна, 8 (нині вул. Богдана Хмель­ницького). У цьому приміщенні, яке до революції належало якійсь специфічній жіночій ор­ганізації, було неймовірно затіс­но, про належне робоче місце годі й казати, жодних санітарно-побутових зручностей. А наван­таження на профспілкових ке­рівників – величезне, кількість значущих державницьких функ­цій – не перелічити. ЦК Компар­тії України направило мене сюди як фахівця, і 1971 року я із хвилюванням, навіть із трепе­том переступив поріг цієї могут­ньої організації.

Паралельно Київська Велика обласна рада профспілок, до якої входили й київські міські профспілки, дістала невелике приміщення у комплексі запо­відника «Софія Київська». Керу­вав Радою спочатку Микола Шавловський, далі його змінив молодий перший секретар Ір­пінського міськкому партії Ми­хайло Шевель. Пізніше, 1975-го, Київ і область розділилися, міськпрофрада розмістилася по вул. Поліни Осипенко (нині Стрітенська), очолив її теж мо­лодий голова профкому заводу «Арсенал» Анатолій Колесник.

– А приміщення для самої Укрпрофради? Порушувалося тоді це питання?

– Авжеж. Коли гостро поста­ла необхідність упорядкувати профспілкові структури респу­бліки, області й столиці. Втім, питання про нагальність будів­ництва Будинку профспілок ви­сувалося ще раніше. Вже навіть із місцем визначились – на ни­нішній Михайлівській площі поряд із МЗС України. Проте на­уковці заперечували подальшу забудову території заповідника «Стародавній Київ»; ідею, отже, відставили. Це було за тодіш­нього голови Укрпрофради Василя Клименка.

А вже коли до керівництва профспілками України прийшов Віталій Сологуб, потреба звести врешті-решт Будинок спілок постала гостро й кон­кретно. Нас підтримав ЦК КПУ і особисто Володимир Щербиць­кий – зауважте, підтримали за часів, коли держава з метою еко­номії бюджетних коштів заборо­няла будівництво адміністра­тивних будівель. І все ж, і все ж... Приїхав до Києва й теж під­тримав Голова ВЦРПС Степан Шалаєв, ми написали до Мо­скви, що, мовляв, з огляду на об­сяги будівництва, просимо до­зволу на освоєння коштів у сумі 3,5 млн карбованців. Невдовзі отримали відповідне розпоря­дження Ради Міністрів СРСР за підписом М. Косигіна. І пішло!..

Місце для будівництва обра­ли вже остаточно – на площі Ка­лініна. Тобто на майдані Неза­лежності.

– Одразу два запитання. Чиїм коштом реалізовувався цей грандіозний проект?

– Звісно, за проф­спілкові гроші! Ко­штом профспілкової діяльності.

– І чому саме у центрі Києва?

– Аякже, чого ви ди­вуєтесь?! До Укрпроф­ради «не заростала на­родная тропа». Люди приходили й приїздили з усієї України. Впро­довж року, скажу вам, ми приймали щонай­менше п’ятнадцять ти­сяч осіб, вислуховува­ли й допомагали. Тру­дівники щиро пишали­ся своїм профспілко­вим штабом, бо кожен тут зустрічав увагу, розуміння й підтримку!

– Пригадується, там, на площі – спочатку Калініна, потім Жов­тневої революції – були мага­зинчики, перукарня...

– На місці нинішнього Будин­ку спілок – довжелезний двопо­верховий будинок, магазин чоло­вічого одягу. Ближче до вулиці Костьольної – популярна в киян і гостей міста «Варенична», ближ­че до Хрещатика – перукарня «Чарівниця». Втім, то були старі благенькі будівлі, їх швидко зне­сли, й 1974 року розпочалося бу­дівництво. Здійснювалося воно інтенсивно, з огляду на значу­щість об’єкта, а тим більше у цен­трі столиці. Куратором був секре­тар ЦК КПУ Олексій Титаренко – суворий керівник, енергійний.

Дуже добре пам’ятаю, як ми, працівники Укрпрофради, Респу­бліканських комітетів активно й дуже часто ходили на суботники й недільники, надто на завер­шальному етапі. Вантажили й вивозили сміття, ламали й зди­блювали асфальт, шкребли, мили, фарбували тощо. Прига­дую, як запрошені з Грузії фахів­ці на чолі з народним художни­ком СРСР Іраклієм Очиаурі мон­тували величезні світильники-люстри у фойє. Ці грузинибули закохані в Україну, цікавилися історією перебування тут Давида Гурамішвілі, якому наприкінці 30-х років ХVIII ст. було подарова­но маєтки поблизу Миргорода.

Внутрішні приміщення Бу­динку спілок облицьовано вірменським рожевим туфом (тоді цей матеріал не був аж такою рідкістю, водночас функціо­нальний і дуже гарний) і азер­байджанським травертином.

До травневих свят 1980 року Профспілковий Дім було збудо­вано. Сюди переселилися Укрпрофрада, Республіканські ко­мітети, бібліотека й Київська облпрофрада. А згодом було за­вершено й будинок для Київпрофради.

Фактично тоді, за радянських часів, з Будинку на майдані Неза­лежності здійснювалося управ­ління всіма сферами життєдіяль­ності суспільства – від народжен­ня людини й до смерті. Тут дбали про відпочинок і здоров’я людей, духовність нації, про радість ді­тей; тут опікувалися ветеранами праці, котрі присвятили життя збереженню й примноженню міц­ності держави; тут підбивали під­сумки могутнього соціалістично­го змагання. Саме тут, у Будинку на майдані Незалежності, кожен, хто цього потребував, беззапере­чно знаходив розуміння й дієву підтримку. Інтенсивно працюва­ла громадська приймальня у спе­ціально для цього підготовлено­му приміщенні.

– Михайле Гнатовичу, свого часу ми з Вами говорили про те, як працював наш Будинок спілок, коли сталася Чорно­бильська трагедія.

– До нас і до облпрофради справді йшли та йшли знедолені, евакуйовані із зони люди. Часто буквально в домашньому одязі, у капцях. Розгублені, перелякані. У Будинку спілок вони одержува­ли передусім матеріальну допо­могу, а ще путівки до профспіл­кових оздоровниць, турбаз, піо­нерських таборів, баз відпочин­ку. Профспілковий санаторій «1 Травня» у Пущі-Водиці ми пе­редали під реабілітаційно-лікувальний центр для осіб, котрі по­страждали внаслідок аварії на ЧАЕС. Усі витрати взяли на себе профспілки, точніше – відділ з державного соціального страху­вання Укрпрофради, який я тоді очолював. Бюджет, котрим проф­спілки розпоряджалися одноосіб­но, був немалий.

До речі, у 80-х роках окресли­лася перспектива будівництва інших об’єктів соціально-культурного призначення: оздоров­ниць, турбаз, санаторіїв-профілакторіїв, спортивних споруд, дитячих оздоровчих комплек­сів, АПСВ ФПУ, Інституту ту­ризму, зрештою, житла для профпрацівників.

– Ви казали, що Віталій Олексі­йович навіть уявити не міг, як складеться доля Будинку. При­міром, випробування помаран­чевою революцією...

– Після 2004 року знадобився колосальний ремонт. Поміняли ліфти, все вимили, перефарбу­вали, полагодили техніку, котра ще підлягала ремонту, закупи­ли нову.

– І ось Будинок спілок тради­ційно перетворився на «штаб революції».

– Що бачимо? «Штаб револю­ції». Якої революції?! Профспіл­ки політикою не займаються, вони дбають про всіх трудящих, про членів їхніх сімей, ветера­нів, незалежно від політичних преференцій.

Профспілки втратили можли­вість зібрати ветеранів, учасни­ків Великої Вітчизняної війни, щоб традиційно й достойно від­значити Новий рік, різдвяні свя­та. Й це вперше – а я опікуюся ве­теранськими справами давно – вперше ми були позбавлені мож­ливості подарувати свято літнім людям! Те ж саме й щодо іншого профмайна – Міжнародного цен­тру культури й мистецтв, або Жовтневого палацу, який був змушений скасувати всі новоріч­ні ялинки для дітей і якому теж, крім моральної, завдано вели­чезної матеріальної шкоди.

– Чи не здається Вам, що в Голо­ви ФПУЮрія Кулика, зрештою, в усього апарату й працівників Федерації профспілок України нині подвійно важкий час? Це не лише моя думка, чимало ко­лег і знайомих кажуть, що май­но Федерації, котре й без того доводилося активно захищати й обстоювати, тепер є особливо вразливим. Так чи ні?

– Не уявляєте, скільки дове­лося повоювати за профспілко­вий Жовтневий палац, на який було покладене не одне «око», який намірилися приватизува­ти. І ми боролися! Я звернувся до ще донедавна високопостав­лених радянських керівників – Марії Орлик, Валентини Шев­ченко, Віталія Масола та ін., до народних артистів, представни­ків культурної й наукової гро­мадськості України, які підпи­сали лист, адресований керівни­цтву країни. Йшлося про вели­чезну культурологічну, просвіт­ницьку, виховну роботу для тру­дящих та їхніх дітей, котру про­водять працівники палацу, про його непересічне значення в іс­торії, у духовному вихованні українців. Дякувати долі, дове­ли таки, обстояли!

Керівництво ФПУ робить усе можливе й навіть неможливе, аби зберегти профспілкове май­но – оздоровниці, інші об’єкти, у й тому числі й Будинок профспі­лок, на який, знову ж таки, на­кинули оком деякі владні струк­тури, та ще й деякі олігархи. Сумно й прикро бачити, що не припиняються судові тяжби за майно, котре за всіма законами належить профспілкам, майно невідчужуване!!! Питаєте, чи «піддала жару» нинішня ситуа­ція? Не знаю. Сподіваюся, що зрештою все буде добре. Але сьогодні боляче. Дуже...

P.S. На жаль, події вівторка, 18 лютого ц.р., коли тотальна по­жежа охопила Будинок профспі­лок, надали цьому матеріалу справді трагічного звучання, до­вели актуальність розмови, бага­торазово примножили душев­ний біль за наш Дім, через що сьогодні багато хто з нас, проф­спілчан, ніби відчуває втрату близької й дорогої людини.

21.02.2014

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини