« на головну 25.11.2017
Архів номерів  •  Актуальний номер » (920)
19
Жовтень
 
Інтерв’ю
 
ГРИГОРІЙ ОСОВИЙ: «ПРОФСПІЛКИ НЕ ДОПУСТЯТЬ ДИСКРИМІНАЦІЇ У ПЕНСІЙНІЙ СИСТЕМІ»

ГРИГОРІЙ ОСОВИЙ: «ПРОФСПІЛКИ НЕ ДОПУСТЯТЬ ДИСКРИМІНАЦІЇ У ПЕНСІЙНІЙ СИСТЕМІ»


РУБРИКИ


Передплата





Статті Тема номера

БІДНІСТЬ В УКРАЇНІ: ВІД СТРАТЕГІЇ ДО РЕАЛЬНОСТІ

БІДНІСТЬ В УКРАЇНІ: ВІД СТРАТЕГІЇ ДО РЕАЛЬНОСТІ

Міжнародний день боротьби за ліквідацію бідності щорічно відзначається у всьому світі 17 жовтня. Це свято створене, щоб ми не забували про те, що є люди, які потребують елементарних речей, і їм потрібна допомога. І якщо для розвинених держав наразі актуальним завданням є постійне підвищення якості життя людей, то для України пріоритетом виступає по­долання бідності й забезпечення необхідних життєвих потреб більшості населення. Ця проблема потребує негайного вирішення, оскільки високий рівень бідності – це не лише постійне джерело соціальної напруги в сус­пільстві, а й стримувальний чинник для сталого економічного розвитку.

Скорочення бідності та впровадження в Україні європейських стандартів життя задекларовано у низці стратегічних програмних документів.

Чи є надія, що вони почнуть працювати?

ПІРАМІДА МАСЛОУ

Піраміда Маслоу не тільки не втра­чає актуальності, а й набуває популяр­ності в Україні. Що вона собою являє, мабуть, знають далеко не всі. В основі цієї умовної піраміди, складеної аме­риканським психологом Абрагамом Маслоу, лежать фізіологічні потреби, характерні для будь-якої живої істоти. Їх задоволення необхідно людині в пер­шу чергу, оскільки від них залежить її виживання. Сюди належать потреби в диханні, харчуванні, сні. Тобто, поки людина відчуває голод, її не зацікав­лять театральні прем’єри або модні журнали, вона краще витратить час на те, щоб знайти собі прожиток. Саме ці потреби змушують людину працювати і на зароблені гроші купувати собі їжу, одяг, предмети побуту. І, звичайно, бо­дай елементарну нерухомість, інакше спати буде ніде.

Згідно піраміди Маслоу, харчуван­ня є фізіологічною потребою та невід’ємним компонентом забезпечен­ня життєдіяльності і має займати пер­шу позицію на рівні з безпекою життя. Однак ця потреба не повинна поверта­ти людину до первісного світу і не має бути самоціллю життя, як це зараз від­бувається в Україні.

Якщо проаналізувати дані Держком­стату за останні роки щодо структури сукупних витрат домогосподарств, зо­крема на їжу, то складається стійке вра­ження, що влада в країні робить усе можливе або для повного зубожіння громадян, або взагалі для вимирання нації. Та це не так. Бо Кабінет Міністрів нещодавно розробив методику визна­чення «глибини» бідності українців і тепер стверджує, що не все так погано у нашому спільному домі. Більше того, методика розроблена на виконання стратегії подолання бідності.

Нашим співвітчизникам, напевне, буде дуже складно зорієнтуватись, до якого критерію бідності себе віднести, бо в самому документі більше «про ме­діанні рівні середньодушових еквіва­лентних сукупних витрат». Чи можна пояснити це самотній бабусі в далеко­му селі, яка на свою пенсію дивом зали­шилась на цьому світі та не померла з голоду. Тобто не потрапила під ознаки депривації. Є такий термін у методиці визначення тої самої глибини, в яку нас загнали непопулярні рішення вла­ди. Так от, депривація – це скорочення або повне позбавлення можливості за­довольняти основні потреби. У методо­логії ЄС серед багатьох ознак деприва­ції – нездатність платити за споживан­ня страв з м’ясом, курятиною, рибою через день. Таке враження, що в Європі живуть одні фантасти.

За статистикою ООН, за межею бід­ності перебувають більше 80% людей. Вітчизняна статистика соромиться вказати точну кількість людей, що пе­ребиваються з хліба на воду. Наші фа­хівці стверджують, що є велика різни­ця між національною та міжнародною межею бідності.

Міжнародна межа бідності – це рі­вень доходу в 2 дол. США на день. Ще один рубіж – 1 дол. на день – це вже між­народний рівень бідності. Навіть межа і рівень – це різні поняття.

Масштаби бідності в Україні набу­ли загрозливих показників, які за останні 3 роки зросли вдвічі. У Мініс­терстві соціальної політики констату­ють, що на погіршення показників бід­ності та зниження доходів громадян вплинули інфляційні чинники і зрос­тання цін. Та про це українці самі зна­ють. Їм би хотілось дізнатися, що буде далі.

Глава Уряду Володимир Гройсман обіцяє, що Україна через 3–5 років стане успішною державою. Адже «можливос­ті України потенційно є одними з най­кращих в Європі», вважає Прем’єр. Мовляв, тимчасове погіршення стану економіки – це побічний симптом її ре­формування, й воно не повинно вести до зневіри, а навпаки, зміцнювати нашу віру в краще майбутнє України.

Ці «мантри» нагадують старий ра­дянський анекдот, в якому Леоніда Брежнєва спитали: чому країна йде до комунізму, а їсти нічого? На що він від­повів, що в дорозі нікого годувати не обіцяли!

ГЛАДЕНЬКО ТІЛЬКИ НА ПАПЕРІ

Уперше влада України занепокої­лась долею своїх злиденних співвіт­чизників ще 2001 року. Тоді було ви­дано відповідний указ другого прези­дента країни Леоніда Кучми. Спрямо­ваний, ясна річ, не просто на подолан­ня бідності, а на неповернення до злиднів уже ніколи. Відтоді програми боротьби з бідністю стабільно наро­джувались у стінах Кабінету Міні­стрів кожні п’ять років і так же без­славно помирали. Парадокс: чим біль­ше влада боролася з бідністю, тим більше населення зубожіло.

Приміром, програмою на 2006–2010 роки планувалось знизити число мало­імущих до 21,5%. Аналогічна програма на 2011–2015 роки від уряду «попередни­ків» обіцяла скорочення числа нужден­них з 24,1 до 23,9%.

Нинішній склад уряду відмовився від надокучливого слова «програма» і замінив його більш вагомим – стра­тегія. І вона теж мала розпочати не­щадну боротьбу з бідністю. До того ж, розрахована на період до 2020 року, стратегія передбачає аж надто ради­кальне скорочення бідності – з 28 до 15%. А це означає, що до кінця 2020 року злиденних в Україні має лиши­тись не більше 6 млн осіб.


Тодішній міністр соціальної по­літики Павло Розенко оптимістич­но заявляв: «Ми абсолютно чітко фіксуємо основні напрямки діяль­ності Уряду України на подолання бідності в нашій країні. Звертаємо особливу увагу на рівень бідності серед працюючих. Це абсолютно ненормально для розвинутих кра­їн. Ми плануємо, що виконання цієї програми дозволить знизити рівень бідності серед працюючих з 18 до 11%... А частка бідного насе­лення, яке буде охоплено програ­мами соціального захисту, збіль­шиться приблизно з 55 до 65% упро­довж 5 років».

По суті, ухвалена стратегія мало чим відрізнялась від аналогічного документа уряду Миколи Азарова. Ті ж грандіозні плани, ті ж оптиміс­тичні наміри. Однак за ними дуже мало економічного підґрунтя. Де­кларації, популізм і надії на еконо­мічне зростання.

А між тим, протягом останніх 2 років уряд довів населення до масо­вого зубожіння. Експерт із соціаль­них питань Андрій Павловський за­уважує: «Уряд довів людей до такого стану, що навіть за методикою ООН 80% населення України перебуває на межі бідності. А 28%, які мали б ско­ротитись до 15%, перебувають взага­лі за гранню злиднів. Це принизли­вий показник. 23% працюючих – бід­ні. Такого немає в жодній цивілізова­ній країні світу, тим більше в євро­пейських країнах».

«Стратегія подолання бідності в Україні» – четвертий подібний доку­мент в історії незалежної України. Ні в експертів, ні у населення немає впевненості, що чергова програма не стане черговою профанацією.

А так привабливо все виглядало. Сприяння зайнятості населення, зрос­тання доходів та виплат у системі дер­жавного соцстрахування для забезпе­чення умов гідної праці, забезпечення доступу населення до послуг соціаль­ної сфери, мінімізація ризиків біднос­ті найбільш вразливих категорій на­селення… Низка заходів для успішної реалізації стратегії. Більшість експер­тів одностайні в тому, що нині уряд впроваджує в життя стратегію абсо­лютної більшості українців.

Щодо подолання бідності люди не мають особливих ілюзій. Бо жодна стратегія не спрацює, якщо не дати людям нормально заробляти й жити.

ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ З АФРИКАНСЬКИМИ МІРКАМИ

Загалом, поняття «бідність» у різ­них країнах трактується по-різному. За океаном, у ситій і благополучній Америці вважають, що це особистий вибір людини. Тож таким держава не зобов’язана забезпечувати комфорт­не існування. Усі отримують допомо­гу в однаковому обсязі. Зате такою до­помогою охоплені всі нужденні. Аме­риканці – ліберали. Таку ж лібераль­ну модель можна зустріти у Великій Британії та Японії. В усякому разі, там ніхто не голодує. Частка загаль­них витрат на продукти харчування у Японії не досягає й 7%. Такий же по­казник і для США. У Європі трохи більше. У Німеччині – 12%, Франції – 15%, а загалом в країнах ЄС цей по­казник складає в середньому 20%.

Українці витрачають на харчі біль­ше половини свого заробітку чи пенсії. Міністр соціальної політики Андрій Рева різко розкритикував національну культуру харчування, мовляв, україн­ці багато їдять. Про те, що ціни на про­дукти вже обігнали європейські, мі­ністр своєї думки не висловив.

Експерти б’ють на сполох: за остан­ні 2 роки показник бідності в Україні впав нижче рівня Пакистану й Нігерії. З 2015 року наша країна перейшла до рангу відсталих країн, яким міжна­родні організації роздають гуманітар­ну допомогу, коректно називаючи кра­їнами, що розвиваються.

А ми ж так прагнули до Європи! Та поки що вона не поспішає розкри­вати свої обійми. Для чого їй найбід­ніша країна? У ЄС бідними вважа­ються люди, дохід яких становить менше 60% від середнього показника по країні. При цьому враховуються всі соціальні виплати.

Український поріг бідності ци­нічно занижений навіть у порівнян­ні з нормативами ООН. Нам краще рівнятись на Африку. Рейтинг кра­їн цього континенту за найнижчим доходом на душу населення очолює Центральноафриканська Республі­ка: 1,64 дол. США на день. Другу схо­динку посідає Конго – 1,78 дол., тре­тю – Ліберія з 1,9 дол.

Якщо Україна прямує до ЄС, то українцям з мінімальною заробітною платою, турботливо встановленою владою, варто знати, що найвища мі­сячна мінімальна заробітна плата у Євросоюзі сягає 1,922,96 євро, або 53,816 грн на місяць (у громадян Люк­сембургу), а найнижча – 5,992 грн, або 214 євро (у мешканців Болгарії).

Всі визнають, що Україна – це кра­їна із загально низькими доходами та низьким рівнем життя. Хоча до кризи міжнародні організації нас уже відносили до країн із середніми доходами, проте нині ми знову в чис­лі країн з низьким доходами. Нічого не вдієш. Ми розуміємо, чим та як ми відрізняємось від Європи і скочує­мось до рівня африканських країн.


  • КОМЕНТАР

Григорій ОСОВИЙ, Голова Федерації професійних спілок України:

«Т ак склалося, що жовтень ба­гатий на події, які стосуються простих людей. 7 жовтня ми відзначали Міжнародний день боротьби за гідну працю, а 17 жовтня – Всесвітній день боротьби з бідністю. Хоча від початку його запровадження цей день називали Всесвітнім днем боротьби за подолання крайньої бідності. Та хоч би як його називали, мета у нього одна – при­вернути увагу всього світу до ліквідації злиднів. Нашій владі теж не зайве пере­йнятися цією проблемою бодай раз на рік.

Зубожіння нації триває, попри гучні заяви, що держава всі сили спрямовує на бороть­бу з бідністю. Хоч би в яку принадну об­гортку не вкладали програми, стратегії, за­ходи чи тези, користі від популістських на­магань політиків немає. Єдине, чого не приховують політики, то це те, що бідність – глобальне явище, й Україна – не виняток. Хоча ніяк не можуть дійти згоди, якого рів­ня досягли злидні в Україні. Називають різ­ні дані, але в ООН аж занадто сумний по­казник: 80% українців відповідають катего­рії «бідний». Прикро, що практично кожен п’ятий працюючий не може похвалитись своїми статками. Вистачає лише на харчі й комунальні послуги.

Опалювальний сезон тільки розпочався, а населенню й досі не оголосили, чи буде підвищення ціни на газ. Якщо Уряд здасть­ся на пропозицію МВФ і підвищить ціну ще на 2 тис. грн за тисячу кубометрів, до цих 80% додасться ще як мінімум 10%.

Українців, що називається, «підсадили» на субсидії. Це суто український винахід. Тако­го в цивілізованому світі не зустрінеш. Тако­го приниження наш працьовитий народ ще не зазнавав. Профспілки неодноразово ви­сували свої пропозиції щодо гідної оплати праці, однак вдалося поки небагато: підви­щення мінімальної зарплати до 3200 грн.

Підвищення вдвічі розміру мінімальної зарплати й одночасне запровадження Уря­дом законодавчих змін, якими знівельова­но поняття оплати за просту некваліфіко­вану працю та вкрай знецінено кваліфіко­вану працю, не забезпечили адекватного зростання трудових доходів працівників.

Серед першочергових завдань профспіл­кової спільноти – провести парламентські слухання із звітом Уряду, НКРЕКП за учас­тю органів місцевого самоврядування щодо узгодженості цінової політики та по­літики доходів населення, економічної об­ґрунтованості встановленої ціни на при­родний газ та тарифів на житлово-кому­нальні послуги, а також достатності захо­дів соціального захисту громадян».

 


Людмила ШАНГІНА, директор соціальних програм Центру Разумкова:

«На жаль, ми справді належимо до найбідніших країн світу. Якщо середньостатистична українська сім’я ви­трачає на харчування більш ніж половину доходу, то це бідна сім’я. Суспільство, в якому більшість сімей мають такі витрати, є бідним суспільством. Але я під­креслю: не країна бідна, бо ми маємо ресурси для процвітання, а саме суспільство. Отже, головна при­чина наших злиднів у тому, що людська праця нічого не варта».

Елла ЛІБАНОВА, директор Інституту демографії та соціальних досліджень:

«За останні кілька років в Україні з’явилося абсолютно нове по­няття «раптова бідність», з яким нам раніше стикатися не дово­дилося. Вплинули на це анексія Криму, бойові дії на сході й майже 2 млн вимушених переселенців. Більшість з них ще вчо­ра мали все необхідне – житло, роботу, чітко визначений соці­альний статус і були самодостатніми. Та миттєво втратили все й перетворилися фактично на біженців. І це ще більше заго­стрило соціальні проблеми, яких і до того в нас було чимало».

Дмитро ДМИТРУК, директор центру «Соціальний моніторинг»:

«Вітчизняні реалії не дозволяють змінитися економічній стратегії кожного українця – більше працювати, щоб більше отримувати і легально сплачувати податки. Держава не стимулює людей ста­вати багатшими, а лише демонструє турботу про бідних. І ще: є бідність, розрахована Державною службою статистики, за її да­ними, виходить близько 30%. А є дані за стандартами ООН, де в нас нараховується 80% бідних. Збалансована експертна оцінка свідчить, що половина країни перебуває за межею бідності».

Володимир ДУБРОВСЬКИЙ, експерт із політичної та інституційної економіки:

«Україні потрібен свій, особливий, сценарій розвитку. Звісно, з урахуванням досвіду інших успішних країн. Лише тоді ми зможемо перетворитися на повноцінну, розвинуту, справді демократичну державу, розірвати хибне коло бідності. А головне – кожна людина, яка хоче попрощатися з бідністю, повинна повірити в себе та розкривати свої здібності. Повірте, вони є в кожної людини, майже без винятків».

НОВИНИ

23.10.2017 22:16

23.10.2017 22:15

16.10.2017 13:48

16.10.2017 13:47

11.10.2017 12:42

11.10.2017 12:42

11.10.2017 12:41

11.10.2017 12:40

02.10.2017 01:36

02.10.2017 01:35

Усі новини


Опитування

Чи подобається вам новий дизайн газети?

Так
- 63,89 %
Ні
- 31,94 %
Усього: 72 голосів
УВАГА!

В №9 за 3 березня 2011 року було надруковано статтю "Доплати дітям війни: підтримка чи знущання?", у якій йшлося про ігнорування Пенсійним фондом ЗУ "Про соціальний захист дітей війни", згідно з яким ця категорія пенсіонер в має право на надбавку у розмірі 30% мінімальної пенсії . Усіляки ділки від адвокатури пропонують пенсіонерам допомогу у складанні позовної заяви за розцінками від 150 до 370 гривень. Прагнучи заощадити пенсійні гроші, ми пропонуємо використати ШАБЛОН, за яким кожен з дітей війни може самостійно скласти позовну заяву.





Аккумуляторы для ноутбуков
Интернет-магазин по продаже батарей и блоков питания.






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2015©

01042, Украіна, м. Київ
бульвар Дружби народів, 5.
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання