ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

СТОП НАСИЛЬСТВУ: РАДА ДАЛА ПО РУКАХ ТИМ, ХТО РОЗПУСКАЄ

25 листопада світ відзначає Міжнародний день боротьби за ліквіда­цію насильства над жінками. Насильство у родині було й досі зали­шається для нашої країни доволі гострою проблемою. Цьому ганеб­ному явищу має бути протиставлене повне суспільне неприйняття, бо лише внесенням змін до законодавчих актів проблему не вирішити. Чому насилля в українських родинах є однією із найсерйозніших проблем, що замовчується? Який зв’язок цього явища з економіч­ними, соціальними та культурними негараздами суспільства? Чому депутати не ратифікували Стамбульську конвенцію? Відповіді на ці більш ніж актуальні запитання шукали «Профспілкові вісті».

СТІНА МОВЧАННЯ

Жорстоке поводження забирає більше життів і частіше перетво­рює жінок на інвалідів, ніж онко­логія, малярія, дорожньо-тран­спортні пригоди та військові дії разом узяті. Таку інформацію оприлюднили експерти, що ви­вчають цю проблему. Негаразди, а почасти й злочини «на побуто­вому рівні», не поспішають вино­сити на суд громадськості навіть їхні жертви – або соромляться цих проблем, або ж бояться своїх кривдників. Навіть у випадках, коли жертва відважується звер­нутися до поліції, правоохоронці радять «з’ясувати стосунки по­між собою тихо, по-сімейному».

Домашнє насильство в сус­пільній ментальності українців вважається справою приватною. В українських родинах зазвичай намагаються відгородитися від проблеми стіною мовчання. Чо­ловік застосовує насильницькі методи стосовно дружини, а та воліє страждати наодинці зі сво­єю бідою. Найстрашніше, що жінка запевняє й оточуючих, і саму себе, що проблеми не існує. За допомогою до фахівців соці­альної служби звертаються оди­ниці. Декотрі навіть не знають, що от уже впродовж 15 років в усіх регіонах України діють со­ціальні центри, які надають жертвам сімейного насильства притулки, де вони можуть пере­чекати хвилю гніву й жорстоко­сті від своїх благовірних.

Найчастіше домашнє насиль­ство пов’язують із взаєминами чоловіків і жінок. Проте експерти стверджують, що від нього потер­пає значно ширше коло осіб – діти, літні люди, особи, які пере­бувають у безпорадному стані, страждають через психічні захво­рювання тощо. Суспільство часто не знає про їхні біди і не надає на­лежної допомоги. І не тому, що не в змозі чи не має механізмів контролю за поведінкою сімей­них агресорів. Самі потерпілі не бажають виносити сміття з хати.

Хоча коли точка кипіння сягає критичної межі, жінки несуть за­яву до правоохоронних органів. Статистика з цього питання над­мір тривожна. Факти насильства у родинах фіксують сотнями ти­сяч. Йдеться лише про зареєстро­вані випадки, та насправді таких набагато більше.

Щороку 3 млн дітей стають жертвами або свідками домаш­нього насильства. Тим часом 95% серед жінок і дітей-безхатченків потрапили на вулицю, бо вдома було нестерпно залишатися че­рез насильство та приниження. Усі вони зазнали фізичних, мо­ральних, психологічних травм. Багато з них потому втрачають здоров’я, інші не можуть адапту­ватися до нормального суспіль­ного життя, треті самі стають кривдниками та злочинцями.

Психологи розглядають чоти­ри види насильства: фізичне, пси­хологічне, сексуальне, економіч­не. Якщо з першими трьома усе більш-менш зрозуміло, то про економічне насилля наші грома­дяни знають дуже мало. Проте воно поширюється такими ж тем­пами, як і фізичне свавілля. При­міром, чоловік може поцупити банківську картку, на яку надій­шла грошова допомога по догля­ду за дитиною, і витратити ко­шти на святкування з друзями.

Економічне насильство в сім’ї трапляється в усіх соціально- економічних групах, а внаслідок економічної кризи це явище на­було великого розмаху.

Видача жертві невиправдано маленьких сум на утримання, які ніяк не можуть окупити на­віть мінімальних витрат на себе і сім’ю, – найпоширеніша пове­дінка чоловіків, котрі вдаються до економічного насильства.

НЕ ПРИВАТНА СПРАВА

Домашнє насильство – це надзвичайно ганебне явище ни­нішнього українського життя, від якого страждають представ­ники обох статей. Проте, звісно, найбільше і найчастіше від цьо­го страждають жінки та діти.

І з кожним роком ця ситуація погіршується, динаміка нарос­тає. 35% жінок, які потрапляють до лікарні швидкої допомоги, перебувають там через тілесні ушкодження, пов’язані зі зну­щанням у сім’ї. Діти скривдже­них матерів у 6 разів частіше на­магаються накласти на себе руки. Майже 40% усіх зареєстро­ваних убивств відбуваються саме серед родичів.

Якщо проаналізувати офіцій­ну статистику, кожна п’ята жін­ка у нашій країні потерпає від насильства. Аналітики переко­нують, що офіційній статистиці можна протиставити неофіцій­ну, яка буде вищою мінімум у чотири рази. А це означає, що з кожним днем проблема насилля у родині загострюється.

Щороку в Україні майже 15 тисяч жінок гинуть не від на­сильників, не від хуліганів, не від чужих п’яниць, а від рук власних чоловіків, які клялися берегти і поважати дружину на правах глави сім’ї.

Часи змінюються. Сьогодні «главою сім’ї» може бути й жін­ка, якщо у неї вищий фінансовий статус. Однак і це стає причи­ною сварок і побиття з боку чоло­віків, які не можуть змиритися, що дружина більш успішна в професійній сфері та більш неза­лежна економічно. В такому разі чоловік тисне психологічно на свою половину, а потім вдаєть­ся і до фізичних дій.

Письменник і публіцист Михайло Слабошпицький вважає, що бажання бути по­вновладним хазяїном своєї ро­дини існує у підсвідомості чо­ловіка на генетичному рівні. Та, зважаючи на реалії сього­дення, він має прагнути до конструктивного рівноправ­ного діалогу й порозуміння зі своєю дружиною. А це трапля­ється не так часто. До слова, зарубіжні експерти стверджу­ють, що Україна – серед країн- лідерів із насильства у сім’ї.

Напередодні Міжнародного дня боротьби з насильством у сім’ї депутати розглядали за­конопроект із запобігання на­сильству стосовно жінок і до­машньому насильству. Муси­ли визнати, що боротися з цим явищем треба невідкладно. Адже рівень жорстокості в де­яких українських родинах про­сто зашкалює. Прикро, але в свідомості мас, особливо в сільській місцевості, насилля в родині сприймається як звична традиція, яку немож­ливо викорінити з подружніх стосунків. «Сварки, психоло­гічний примус та фізичне на­силля сприймаються як нор­ма, хоча для більшості сімей це є головною проблемою», – вважає президент Міжнарод­ного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» Катерина Левченко. Тут по­трібні не умовляння домашніх тиранів поводитися по- людськи, а має діяти державна політика у сфері запобігання та протидії домашньому на­сильству. Вона має бути спря­мована на захист прав та ін­тересів осіб, які постраждали від певного роду насильства.

ЛІНІЯ ЗАХИСТУ

Експерти переконані, що ви­коренити таке ганебне явище, як домашнє насильство у всіх його проявах можна лише тоді, коли надати проблемі публіч­ності, змінити до неї ставлення з боку суспільства та держави. Саме держава має захистити жертву, надати їй допомогу і прихисток, а заодно провести роботу із кривдником. Бо пря­мо чи опосередковано, але від домашнього насильства зазнає втрат усе суспільство.

Законопроект, що його роз­глядали під куполом парла­менту минулого тижня, – це аб­солютно новий підхід, нова сис­тема реагування на домашнє насильство, яку депутати зму­шені були запропонувати, з огляду на європейські стандар­ти з урахуванням ситуації в Україні. Слід зазначити, що в Україні діє законодавство із протидії насильству в сім’ї, од­нак бажаного результату воно не дало. Ситуація в Україні зайвий раз підтверджує його неефективність. Останній законо­проект, що розглядали у Верхо­вній Раді, свідчить про якісно новий підхід до розв’язання проблеми. Його суть – комплек­сне надання допомоги, повно­цінне й ефективне функціону­вання служб підтримки, ціло­добових гарячих ліній, куди можуть звертатися жертви до­машнього терору. Фахівці, які працюють у таких службах, ма­ють досвід, готові проконсуль­тувати людину, котра відважи­лася звернутися по допомогу. Так, багато років в Україні пи­таннями протидії домашньому насильству займається ГО «Ла Страда-Україна». Її досвід про­сто неоціненний. Окрім того, що її фахівці надають реальну допомогу потерпілим від ро­динного безчинства, вони ще й збирають статистичні дані щодо загальної ситуації. Спи­раючись на їхню інформацію, до чинного законодавства вже було внесено чимало змін, які дали змогу поліпшити роботу з протидії домашньому насиль­ству в країні. Йдеться про ЗУ «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чолові­ків», окремі статті Криміналь­ного кодексу тощо.

За домашнє насильство від­нині передбачається кримі­нальна відповідальність. Зо­крема, пропонують таку нова­цію: домашнє насильство, тоб­то умисне систематичне скоєн­ня фізичного, психологічного чи економічного насильства щодо теперішнього чи колиш­нього подружжя, яке призво­дить до фізичних страждань або втрати працездатності, ка­рається громадськими робота­ми на строк від 150 до 240 го­дин, або арештом на строк до шести місяців, обмеженням волі до 5 років або позбавлен­ням волі на той самий строк.

Однак Верховна Рада не змогла ратифікувати Стам­бульську конвенцію, яку було підписано від імені України ще 7 листопада 2011 року. На заваді стала згадка у ній по­няття «гендеру». Тож це – робо­та на майбутнє.

• ВІЙНА, ЯКА НЕ ПОЛИШАЄ

І ще з однією проблемою зіткну­лися українці: насильство в сім’ях учасників АТО. Хтось вважає це реальною загрозою, дехто відно­сить питання до некоректних тем. Однак експерти організували з цього приводу широку дискусію і дійшли висновку, що воєнні дії стали неба­жаним чинником, який оголив про­блему насилля в родині. Координа­тор програм Українського жіночого фонду Ірина Колковська переконана, що психологи мають працювати з усією родиною, де є учасник АТО. «Ми вважаємо, що особливу увагу потрібно приділяти жінкам, які є чле­нами сімей, де є учасники АТО. Необ­хідно надавати комплексну допомо­гу, навчати їх зуміти постояти за себе, виробити психологічну стійкість та вміння виходити з кризових ситуа­цій», – переконана вона.

Зовсім недавно було оприлюднено дані Всеукраїнського дослідження на цю делікатну тему, яке охопило пері­од з квітня 2014 по травень 2016 року, тобто від початку військового конфлікту на сході країни. Опитуван­ня проводилося серед тих, хто пра­цює з дітьми, зокрема спеціалістів служб у справах дітей, центрів соці­альних служб для сім’ї, дітей та мо­лоді, департаментів соціального за­хисту населення, територіальних під­розділів Національної поліції України та інших структур.

Згідно з результатами досліджень серед опитаних 53% респондентів зазначили, що фіксували у своїй ро­боті випадки насильства або жорсто­кого поводження з дітьми. Серед них – майже кожен четвертий (23,7%) стикався з випадками, які були пов’язані з воєнними діями та зброй­ними конфліктами.

Утім, питання насильства в родинах військових однозначно потребує як­найглибшого вивчення, переконані психологи. Сьогодні проблему насиль­ства над жінками в сім’ях учасників АТО обговорюють хіба що в експерт­них колах і на зустрічах представників громадських організацій, які працюють із потерпілими від насильства.

Загалом ця проблема в родинах учасників АТО – своєрідне табу. А дарма. Кожне п’яте звернення до від­повідних служб – прохання про до­помогу саме в таких родинах. Екс­перти дедалі голосніше заявляють про нові виклики – зростання агресії в родинах тих, хто пройшов воєнне пекло.

Марта ЧУМАЛО, заступниця голови Західноукраїнського центру «Жіночі перспективи»:

«Воєнний конфлікт на сході України став причиною збільшення кількості випадків насильства в сім’ях учасників АТО. Однак ситуація неоднозначна. У родинах, де домашнє насильство було допустимим, рівень агресії зріс. Утім, наш досвід показує, що участь у бойових діях не стала причиною того, що чоловік почав кривдити жінку».

Ірина ГЕРАЩЕНКО, заступник Голови Верховної Ради України:

«Проголосувала проти повернення Стамбульської кон­венції на доопрацювання в комітет. Це не компроміс, а підігрування мракобісним настроям у залі. Я вважаю, що ми мали ратифікувати цю Конвенцію, бо йдеться про захист прав людини, про боротьбу з домашнім на­сильством. Насильство в родині – це точно не христи­янські й не православні, не українські цінності».

Наталія ФЕДОРОВИЧ, директор Департаменту сімейної, гендерної політики та протидії торгівлі людьми Міністерства соціальної політики України:

«Дуже важливо формувати позицію в суспільстві. Моє абсолютне переконання, що не стільки відсут­ність норм і механізмів, не стільки відсутність чинно­го законодавства, скільки стереотипність суспільства є перешкодою в запобіганні й протидії насильству щодо жінок і загалом домашньому насильству».

Оксана ЮРИНЕЦЬ, член Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції:

«Це законопроект, опрацьований з поліцією, людьми, які мали справу з чоловіками, котрі зчиняли насильство над своїми жінками. Я думаю, що, напевно, це та річ, з якою стикаються в усьому світі. Головна мета законопроекту – показати, що ми поважаємо право людини. І це стосується не тільки жінок, до речі, а й чоловіків, ді­тей. Є різні моменти, з якими можна погоджуватися чи ні. Але тре­ба називати речі своїми іменами. Звісно, маємо очікування, що цей закон дасть результат і насильства в країні стане менше».

26.11.2016

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини