СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Вшанування замість святкування

Час, що минув від останнього пострілу Другої світо­вої війни, складає 70 років. Для Європи, яка звільни­лася від війни 8 травня 1945-го, ця дата не є симво­лом тріумфу одних народів над іншими, переможців над переможеними. Для неї це нагадування про страшну катастрофу, про неможливість і чисте безумство вирішення складних міжнародних проблем збройним шляхом. Шляхом агресії, ультиматумів чи анексій. Поняття «війна» для усього цивілізованого світу стійко асоціюється з поняттям «минуле». Вона скінчилась 70 років тому, і найважливішим її підсум­ком є не перемога, а мир. Україна теж могла б говори­ти про мир, якби не нова війна.

Європейський підхід

8 травня в Україні оголошено Днем пам’яті та примирення. Указ глави дер­жави ухвалений «з метою гідного вшану­вання подвигу Українського народу, його видатного внеску у перемогу Антигітле­рівської коаліції у Другій світовій війні, вираження поваги всім борцям проти на­цизму, увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, військових злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, вчинених у роки війни». Тож 8 і 9 травня 2015 року в Україні триватимуть урочис­тості та меморіальні заходи, присвячені пам’ятним датам історичних подій Дру­гої світової війни. Державним органам доручено посилити турботу про ветера­нів та забезпечити належну організацію урочистих заходів.

«Уряд не буде скасовувати 9 травня як День Перемоги, – заявив міністр культу­ри В’ячеслав Кириленко. – Разом з тим ми запропонуємо належним чином вша­нувати 8 травня, як у всій Європі. Це буде день пам’яті та примирення».

Раніше російська пропаганда неодно­разово спекулювала на темі скасування свята 9 Травня в Україні. Так, повідомля­лося про намір влади скасувати свято рі­шенням парламенту. Такі інформаційні потуги мали на меті дестабілізувати си­туацію в Україні.

«Я не дозволю нікому вкрасти ані в на­роду, ані у ветеранів свято Перемоги. Ми оголосили 8 травня днем пам’яті тих, хто загинув на фронтах Другої світової війни, і вони завжди будуть жити в наших сер­цях», – заявив Президент Петро Порошен­ко. І пояснив, що 8 травня країна вшано­вуватиме загиблих, а 9 травня – живих.

Те, що 8 травня віднині відзначати­меться нарівні з європейськими країна­ми як День пам’яті та примирення, – свід­чення європейського вибору України. 9 травня й надалі відзначатиметься як День перемоги над нацизмом.

«Зробити цей крок треба було вже давно, – вважає історик, викладач КНУ ім. Тараса Шевченка Іван Партиляк. – Чорного й білого у війні не було, лише 50 відтінків сірого, тому оспівувати ті події і помпезно святкувати кінець війни не обов’язково. Та й недоречно».

Важливіше, стверджують історики та політологи, переосмислити буремні по­дії війни, яка забрала понад 56 мільйонів людських життів, у тому числі 10 мільйо­нів – в Україні. Зупинити хвилю пропа­ганди і спекуляцій з приводу святкуван­ня і Дня Перемоги, і ветеранів, і навіть нагород Другої світової війни.

Опоненти закидають владі, що вона не організовує традиційний Парад пере­моги у ювілейний після закінчення ві­йни рік. Але це на тлі нестабільної ситу­ації в державі було б і справді недоречно. Організаційний комітет вирішив День пам’яті і День Перемоги відзначати без військового параду та салютів. Традицій­но чиновники покладуть квіти до могили Невідомого солдата. На території музею Великої Вітчизняної війни новобранці складуть присягу. У самому музеї до 70-ї річниці Перемоги вирішили провести па­ралелі між Другою світовою та війною на Донбасі.

Монополізація перемоги

Хоч як не прикро, та історична пам’ять про події Другої світової війни – головне «поле битви», що розколює пострадян­ський простір загалом та українське сус­пільство зокрема. Сьогодні ми по суті го­воримо про множинність пам’яті про ві­йну. Причому іноді про наявність «не­примиримої» пам’яті. Дивно і дико, але факт залишається фактом: на сімдесят першому році після закінчення війни на­роди починають суперечку, чий вклад у перемогу вагоміший. Чому таке взагалі можливо? Адже війна – подія об’єктивна, тож як спогади про неї можуть різнити­ся настільки, що їх носії готові знову взя­ти до рук зброю, аби відстоювати свою «правду» про війну, вкотре переписуючи історію.

Нинішнє керівництво Росії взагалі за­явило, що війну СРСР міг виграти і без України. Шокуюча й образлива заява. Особливо для тих, хто здобував перемогу ціною власного життя.

«Такі слова – наруга над пам’яттю за­гиблих воїнів і знущання над почуття­ми живих ветеранів. Не виграли б цієї ві­йни без українців! Тут немає навіть про що сперечатися! А от про те, чи почала­ся би війна, якби у Кремлі не підписали пакт Ріббентропа-Молотова, можна і по­сперечатися», – відреагував на цинічні заяви Москви Президент Петро Порошен­ко. Тим часом глава уряду Арсеній Яце­нюк доручив митцям створити відеоісто­рії про роль та місце України як держави-переможниці у Другій світовій війні. Перші відеоролики вже відзняті. Їх пока­жуть українському загалу на вшануван­нях ветеранів.

Про те, що Росія намагається привлас­нити перемогу тільки своєму народу, екс­перти заговорили ще кілька років тому. Нині позиція Кремля набуває нових, агресивних відтінків.

«Будь-які спроби приватизації пере­моги Російською Федерацією є не просто викривленням історії, а знущанням над пам’яттю мільйонів українців, які покла­ли своє життя в цій страшній війні, які боролися з нацизмом. Боролися разом із росіянами, хоча зараз Росія бореться про­ти України», – заявив Арсеній Яценюк. За його словами, Україна втратила у війні 14 мільйонів осіб. «І тому ми є державою-переможцем, ми боролися з нацизмом, і ми повинні гідно відзначити ці події і вшанувати кожного ветерана», – наголо­сив прем’єр.

Історики, науковці, літератори, жур­налісти нині докладають чимало зусиль, аби розкрити подвиг українського наро­ду у грізні роки Другої світової війни. Більша частина суспільства розуміє, що ми у великому боргу перед людьми, котрі винесли на своїх плечах увесь тягар ли­холіття. То чи варто купуватися на сло­ва сусідів-спритників про їхнє незапере­чне верховенство, «закономірну» моно­полію на перемогу? Може, треба рішучі­ше виступати проти будь-яких спроб од­нієї країни приватизувати всю спадщину та спільно здобуту славу перемоги, пере­писати історію Другої світової на благо власного режиму?

Війна після війни

Загалом Україна зустрічає День Пере­моги з надто суперечливими відчуттями. З одного боку – гордість за спільний внесок у перемогу над фашизмом. З іншого – тоталь­не нерозуміння, як учорашній союзник, су­сід і гарант нашої безпеки міг наважитися на нову війну проти нас? І це після того, як минула битва з нацизмом коштувала міль­йонів людських життів. Про це запитують ветерани, цим переймається молоде поко­ління. І тільки ті, хто пішов війною на вчо­рашніх «братів», не чують, не бачать, не ба­жають знати. Ба, навіть пишаються позиці­єю сильної ядерної держави, котра нагнала стільки страху в усьому світі.

Після останніх подій в Україні світ по­чинає розуміти, що Путін узяв курс на розв’язання Третьої світової війни. Хоча більшість лідерів розвинених держав спо­діваються, що він таки зупиниться, схаме­неться, що з ним можна буде якось домо­витись… І разом з тим готуються борони­тися від новоспеченого диктатора, що за­махнувся владарювати в усьому світі.

Окрім України, до російського втор­гнення необхідно готуватись насамперед країнам Прибалтики, Фінляндії, Польщі, Молдові, Грузії, Азербайджану, Білорусі, Казахстану, кажуть політологи. Усі вони є потенційними жертвами агресії, адже їхні території колись належали Росій­ській та Радянській імперіям. Такий ви­сновок роблять аналітики не тільки по­страдянського простору, а й Європи та США. Адже наміри кремлівського кар­лика простягаються і до Аляски, Ізраїлю, колишніх країн Варшавського договору.

Путін повірив у своє вище призначен­ня і розпочав війну зі всім цивілізованим світом. Він воює за відновлення могут­ності та впливу СРСР – тоталітарної ім­перії зла, кінцевою метою якого є навіть не біполярний світ, а не більше не менше як світове панування.

Головним аргументом, який вселяє впевненість у своїх силах Путіна, є ядер­на зброя. Вона і стала головною причи­ною того, що міжнародні злочини Крем­ля сходять його правителю з рук. Спер­шу – анексія Криму, згодом – військовий конфлікт на Донбасі. Він уже призвів до загибелі тисяч українських вояків та мирного населення.

Чи можна приборкати російську агре­сію? Провідні політики світу переконані, що можна. Як? Створити сильну Україну, яка слугуватиме реальним орієнтиром достойного управління та економічного успіху для тих країн чи регіонів, які пе­ребувають під впливом Російської Феде­рації. Сильна Україна може створити по­тужну оборону від подальшої російської агресії та збільшити втрати РФ до тако­го рівня, коли в Кремлі не зможуть при­ховати від своїх військових справжніх намірів диктатора, котрий називає себе президентом великої держави.

Чи мають українці шанс вистояти у збройному протистоянні з РФ і зберегти незалежну державу? Поза всякими сум­нівами, переконані перш за все ветера­ни минулої війни і солдати війни ниніш­ньої. Дуже змінилося українське суспіль­ство. Подорослішало. Зміцнилось у гор­нилі Революції Гідності. До того ж ніко­ли й нікому не вдавалося поставити віль­ну націю на коліна.

Згадуючи історію

Чому взагалі виникла плутани­на з офіційним Днем Перемо­ги? На пострадянському про­сторі його традиційно відзна­чають 9 травня, хоча Третій рейх капі­тулював днем раніше – 8 травня, а взагалі Друга світова війна закінчила­ся 2 вересня 1945-го. В Європі пере­могу над рейхом відзначають саме 8 травня. Не збігаються ці дати через примху Йосипа Сталіна. Він не захотів сприймати першу капітуляцію.

Власне, діалог про підписання капіту­ляції почався ще 6 травня 1945 року, коли до ставки американців у Реймсі прибув німецький генерал Альфред Йодль, представник Карла Деніца, який очолив Німеччину після само­губства Адольфа Гітлера. Він переко­нував відтермінувати капітуляцію Ні­меччини на кілька днів, аж до 10 травня. Адже мав намір за кілька днів встигнути вивести з території Чехос­ловаччини значне угруповання своїх військ. Одначе генерал Дуайт Ейзен­хауер швидко розгледів підступність Йодля, розгнівався і дав буквально тридцять хвилин на роздуми. Виходу не було: представник Німеччини по­годився на умови капітуляції.

7 травня о 2:40 ночі за середньоєв­ропейським часом Йодль, генерал Уолтер Беддел Сміт з боку союзників та радянський представник при ко­мандуванні союзників генерал Іван Суслопаров прийняли капітуляцію Німеччини, яка набувала чинності 8 травня о 23:01. Саме цю дату і від­значають у Європі як день перемоги над Третім рейхом.

Такий поворот подій не вдовольнив Сталіна. Він оголосив генералу Сус­лопарову догану, натомість розпоря­дився, аби маршал Георгій Жуков прийняв загальну капітуляцію в Бер­ліні від представників збройних сил Третього рейху.

Цього разу документ з німецької сто­рони підписали генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель і представни­ки повітряних та морських збройних сил. Свої підписи на документі по­ставили також представники США, Франції та Великобританії.

Утім, 9 травня можна вважати датою підписання другої капітуляції лише з московської точки зору. Документ було підписано о 00:43 «за Москвою», однак за центральноєвропейським ча­сом 9 травня тоді ще не настало.

На вимогу Сталіна, перший доку­мент дістав назву Попереднього протоколу про капітуляцію Німеччи­ни, а самим актом про капітуляцію визнали документ, підписаний у Карлсхорсті під Берліном. Відповід­но, День Перемоги в СРСР почали відзначати 9 травня, на день пізніше, аніж в інших країнах антигітлерів­ської коаліції.

09.05.2015

Раїса Чирва оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини