СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Все заради миру

 Україна робить усе можливе для збереження миру на схо­ді держави. Мирний план, запропонований керівництвом країни, базується на повазі до суверенітету та цілісності України. Тим часом реалізація мирного плану просуваєть­ся важко. Надто багато зацікавлених в ескалації напруги на Донбасі. Та все ж перші кроки до стабільності в регіоні вселяють надію. Так само, як і очікуване перемир’я, яке, на думку експертів, допоможе продовжити політичний ді­алог. Виключно за столом переговорів. Як довго тривати­ме перемир’я? Що виграє від цього Україна? «Профспілко­ві вісті» шукали відповіді з допомогою відомих аналітиків.

 РЯТІВНА ПАУЗА

Мінські домовленості про припинен­ня вогню хоча й порушуються сепаратис­тами, та все ж дають нашій армії можли­вість відновити сили. Прикро, але факт залишається фактом: українська армія поки що не може у фронтальному зі­ткненні протистояти російській. Це під­тверджують не тільки вітчизняні екс­перти, а й провідні аналітики НАТО. Від­так кожен день перемир’я – це додатко­вий час для переозброєння та накопичен­ня сил. Це та рятівна соломинка, за яку варто триматись. Є й інші фактори, котрі вселяють надію, що пауза затягнеться. Санкції Заходу проти Росії почали діяти, ціна на нафту поволі падає, тож північ­ному сусідові доведеться якийсь час за­йматися виключно своїми проблемами.

Однак, попри оголошення перемир’я, на Донбасі лунають не лише поодинокі постріли, а й гуркіт канонади важкої ар­тилерії. Тож який сенс у нинішньому перемир’ї? Що буде далі? На думку екс­пертів, усе залежатиме від подальших кроків української влади. Паузу у війні ми маємо обернути на свою користь, аби здобути перевагу у майбутніх бойових діях. Найголовніше – ця пауза допоможе нормально провести позачергові вибори до парламенту. І продемонструвати За­ходу, який на нашому боці, що загалом Київ прагне миру. Навіть за умови, що сепаратисти намагаються будь-що зірва­ти мінські домовленості та порушують режим припинення вогню.

Ще одна обставина грає на нашу ко­ристь. Аналітики впевнені, що за чіткого плану можна здобути «організаційно-мо­білізаційну» перевагу.

Тобто маємо час, щоб створити належ­ні умови для проведення нового етапу мобілізації, перегрупування військ, розв’язання проблем їхнього забезпечен­ня зброєю і військовою технікою. За дея­кими оцінками, для того, щоб завдати вирішального удару по силах терорис­тів, Києву потрібно мобілізувати 60–70 тисяч громадян. Бо головне у кожній ві­йні – це виграти не окрему битву, а влас­не всю війну. І бажано з найменшими втратами.

Нагадаємо, що на початку вересня у Мінську був підписаний протокол про припинення вогню на Донбасі з 18.00 5 ве­ресня. Текст «мінського протоколу», що його підписали Україна, ОБСЄ та теро­ристи із ЛНР і ДНР, було оприлюднено наступного дня після підписання.

Одразу після озвучення основних тез документа почалося його жваве обгово­рення. Темою номер один, звісно, була імовірність припинення вогню тимчасо­во і назавжди. Самі мешканці Донбасу були практично одностайними: біль­шість не вірить у справжність намірів бойовиків так званих самопроголошених ЛНР і ДНР. Скептично до тимчасової тиші поставились і ті, хто продовжує симпатизувати сепаратистам. Адже впродовж першої «мирної» ночі росій­ська бронетехніка рухалася біля позицій сил АТО, провокуючи постріли.

Перемир’я на Донбасі, зауважують військові експерти, порушуватиметься доти, доки не діятиме надійний меха­нізм міжнародного контролю за припи­ненням вогню. Але перемир’я потрібне, як ніколи. Найперше для того, ствер­джує директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Ба­драк, щоб відновити сили та перевести дух після трагедії, що сталася під Іло­вайськом.

ОСОБЛИВИЙ СТАТУС

Українському парламенту, який фак­тично доживає останні тижні, довелося вирішувати одне доволі незручне й не­просте завдання. Депутати ухвалили проекти, запропоновані Президентом у рамках домовленостей із Росією, про припинення війни на Донбасі. Пакет міс­тить закони про амністію та про особли­вий статус окремих районів Донбасу. Згідно із текстом акта про помилування, кримінального та адміністративного по­карання зможуть уникнути всі терорис­ти, які складуть зброю і не займатимуть адміністративні споруди чи не блокува­тимуть роботу місцевих державних ор­ганів влади. Водночас амністуванню не підлягатимуть особи, що скоїли тяжкі злочини, а також ті, хто причетний до катастрофи літака Boeing 777 або заважа­ли розслідувати цю авіакатастрофу.

Саме словосполучення «особливий статус» ледь не розкололо суспільство навпіл. Масла у вогонь підливали й на­родні депутати – мовляв, це зрада націо­нальних інтересів. Аналітики вбачають у такій «активній революційній» ритори­ці бажання за будь-яку ціну потрапити до нового складу ВР.

Народний депутат України, уповнова­жена Президента України з мирного вре­гулювання конфлікту в Донецькій та Лу­ганській областях Ірина Геращенко зая­вила: «Немає жодного особливого стату­су Донбасу, законом встановлюється лише особливий порядок місцевого са­моврядування в окремих районах Доне­цької та Луганської областей». Це аж ніяк не означає зраду національних ін­тересів. По-перше, особливий порядок діятиме тільки впродовж трьох років і поширюватиметься виключно на тери­торії, де триває АТО. А по-друге, у законі лише зафіксована складна реальність, яку маємо нині. Документи визначають, що районам, які наразі перебувають під контролем бойовиків, українська влада надає спеціальні можливості місцевого самоврядування, аби вирішити ситуацію у мирний спосіб.

Переважна більшість експертів наго­лошує на тому, що ухвалені парламен­том законопроекти щодо врегулювання ситуації на Донбасі треба розглядати у контексті з голосуванням стосовно рати­фікації Угоди про асоціацію між Украї­ною та ЄС. Це не тільки наша геополі­тична перемога, а й найбільша геополі­тична поразка російського ворога.

Опоненти чомусь в один голос вола­ють про «особливий статус» двох облас­тей – Донецької та Луганської. Радник Президента Юрій Луценко спростовує такі заяви: «Особливий статус може отримати тільки третина території Дон­басу, але у складі цілісної України». І за­кликає політиків уважніше вивчати текст документів, бо там чітко зазначе­но, що особливий порядок упроваджува­тиметься тільки у тих районах, котрі поки що непідконтрольні українській владі.

ВИМУШЕНИЙ КРОК

Тим часом є категорія людей, котрі не коментують, а тим паче – не критикують ухвалених законів. Це військові. У них своя точка зору на цю ситуацію. Вони ра­діють бодай тимчасовій паузі, якою б примарною вона не видавалася. Кажуть, що нині час працює на них. Вони дістали змогу перевести дух, перегрупуватись, призначити нових командирів, дочека­тися допомоги від Заходу, створити ре­зерви, визволити бранців із полону. І під­готуватися до зими, адже у наметах мо­рози не перечекаєш. Одним патріотиз­мом зігрітися не вдасться.

Щодо українського патріотизму нині висловлюються насамперед ті, хто спо­стерігає за перебігом військових дій, ле­жачи перед телевізором, або «диванна сотня», як їх ще називають. У псевдопа­тріотизмі звинувачують усю вертикаль влади. За ухвалення законів із врегулю­вання конфлікту на Донбасі «дісталося» і Президенту, і Верховній Раді, і Уряду.

«Та чи був вибір у Президента Украї­ни Петра Порошенка та Верховної Ради?» – пише на своїй сторінці у «Фей­сбуці» радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко. – Відмовитися від прийняття цих законів – і просування російських танкових колон продовжило­ся б у бік Маріуполя, Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова, забираючи все біль­ше української території, тоді як жодна країна світу не дала своєї згоди постача­ти нам зброю і відкрито підтримувати у протистоянні з Росією».

Депутат від партії «Удар» Валерій Пацкан вважає, що ухвалені закони сприятимуть стабілізації ситуації в Україні. «Хоч би що хто не казав, це – уго­да про мир. Верховна Рада своїм голосу­ванням дала початок завершенню вій­ськового конфлікту в Україні. Це полі­тична угода про мир», – вважає він.

Так, це вимушений крок. Переважна більшість українців це розуміє і схва­лює. Бо кожен день війни забирає нові життя наших вояків. І цивільного насе­лення також. ООН поки що не може ви­значити точну кількість жертв. Але кон­статує, що продовжують гинути жінки і діти, а це не просто страшно, а жахливо і неприпустимо у ХХІ столітті. І якщо Донбас перетвориться на зону замороже­ного конфлікту, список жертв і надалі поповнюватиметься новими іменами. Хоч би як не називалась третина терито­рії Донбасу, найголовніше, аби там запа­нував нарешті мир і спокій.

Провідні аналітики не впевнені, що закони виконуватимуться легко. Дирек­тор Інституту глобальних стратегій Ва­дим Карасьов зазначає: «Перспективи виконання законів доволі туманні. Дуже важко втілити ці закони. Але спробувати треба. Вдасться – добре. Не вдасться – тоді шукатимемо інші шляхи. Сьогодні основне – виграти час».

Сам Президент держави Петро Поро­шенко пояснив громаді, чим керувався, готуючи підґрунтя для «особливого ста­тусу»: «Це мій шлях, а той, хто хоче шля­ху війни, той, хто хоче брати зброю та йти вбивати, той, хто хоче на вулицях густонаселених міст забезпечити десят­ки тисяч жертв, мені з ним не по дорозі. Україна сьогодні благає миру, і мир буде».

•  СЕПАРАТИЗМ У ЄВРОПІ – НЕ ДИВИНА

 Анексія Криму та події на сході України сколихнули увесь світ. І спровокували сплеск сепаратистських на­строїв. Адже організації та регіони, що домагаються права на незалежність, існу­ють практично у всіх країнах Європи. Зазвичай багатші регіони намагаються відді­литися від бідніших, щоб не «годувати» менш розвине­них і цивілізованих. Свіжий приклад: північний регіон Італії – Венето, столицею якого є Венеція, волів би від­ділитися від Італії. Однак офіційна влада чинить спро­тив будь-яким спробам про­веденню референдуму щодо виходу якогось регіону зі складу країни.

Найбагатший регіон Іспанії – Каталонія – теж не проти отримати статус незалежної країни. На частку регіону припадає чверть ВВП, але самі каталонці від цього ма­ють незначний зиск. Глава каталонського уряду призна­чив проведення референду­му про незалежність на по­чаток листопада нинішнього року. Однак схвалення ні уряду Іспанії, ні Конституційного суду країни не над­ходило. Тим часом вийти зі складу Іспанії хоче і Країна Басків. Причому дуже давно. Та поки що марно.

Не можуть поділити сфери впливу і два народи в Бель­гії, котрі говорять різними мовами і мислять різними економічними категоріями: валлони і фламандці. Кожен з них намагається довести свою перевагу і щоразу по­грожує референдумом, од­нак питання досі залишаєть­ся відкритим.

Найсвіжіший приклад: Шот­ландія зі своїм референду­мом про відокремлення від Великобританії. Він відбувся 18 вересня. Причому це пи­тання розглядалося не один рік. У 2012 році прем’єр- міністр Великобританії Де­від Кемерон та перший мі­ністр Шотландії Апекс Сал­монд підписали угоду про проведення такого рефе­рендуму у 2014 році. Голов­ною умовою був вибір насе­лення. Якщо воно проголо­сує за відокремлення, то не­залежність буде оголошена 24 березня 2016 року. Рефе­рендум засвідчив, що біль­шість шотландців – понад 55% – не хоче виходити зі складу Великобританії. Що­правда, тепер мешканці Шотландії чекають від Лон­дона поступок і преферен­цій, обіцяних в обмін на «ні» незалежності.

28.09.2014

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини