СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Інформаційна війна – зброя, страшніша за ядерну

Довкола України точиться потужна інформаційна війна, наслідки якої можуть бути драматичними для майбутнього держави. І всередині країни, і за її межами. Міжнародні експерти наголошують: від ре­зультату інформаційної війни залежить, якою світ уявлятиме Україну. В образі мирних демонстрантів, які повстали за майбутнє своїх дітей, чи в потворі правих екстремістів, які жбурляють коктейлі Моло­това до помешкань громадян. Україна поки що про­грає інформаційний поєдинок із Росією. Чому так сталося, намагалися з’ясувати «Профспілкові вісті».

Щит або меч?

Років із 30 тому американський до­слідник Маршалл Маклюен почав де­тально аналізувати роль інформації в сучасному світі. Вчений дійшов несподі­ваного висновку: засоби комунікації ста­ли новими «природними ресурсами», що збільшують багатство суспільства. Він запропонував світу цікаву тезу: «Істинно тотальна війна – це війна за допомогою інформації». І на основі багаторічних до­сліджень довів, що сучасні війни зазви­чай ведуться в інформаційному просторі та за допомогою інформаційних видів озброєнь. Інформацію можна використа­ти і у вигляді щита, і в образі меча. Усе залежить від того, чиї ресурс та пропа­ганда будуть потужнішими. Інформацій­на війна безпосередньо не призводить до кровопролиття, руйнувань чи масштаб­них жертв. Саме це породжує безпеч­ність, а то й легковажність у ставленні до «словесних баталій». Саме так стало­ся в Україні. Ми недооцінили ступінь руйнувань і шкоди, яких завдає інформа­ційна війна суспільній психології, не усвідомили, що за масштабами і наслід­ками вони можуть переважати наслідки збройних конфліктів. Тільки зараз, у роз­ пал інформаційної війни Росії й України ми, нарешті, збагнули, яку загрозу не тільки нашій державі, а й міжнародному співтовариству вона несе. Народний де­путат України Олександр Бригинець зі­знається: «Війна нині не ведеться лоб у лоб. Війна – поняття об’ємне, і часом вої­нам доводиться стояти, а атакувати – журналістам, політикам, економістам».

Головне завдання інформаційних воєн полягає в маніпулюванні масами, дезорієнтації та дезінформації грома­дян, залякуванні супротивника своєю могутністю. Нещодавно в ефірі одного з українських політичних шоу журналіст Євгеній Кисельов пояснив особливість нинішньої інформаційної війни. За його словами, російська пропаганда діє за зразками Геббельса. У Росії добре засво­їли його урок: чим страшніша брехня, тим легше в неї повірити.

Інформаційна війна коштує дорого. Та якщо є конкретне «державне замов­лення», рясні фінансові кошти спрямо­вуються на його обслуговування. Росія щедро підживлює медіа-фронт, не шко­дує ресурсів. Стосовно кадрів, то й тут старші браття нас випередили. За роки диктату Путіна сформувався прошарок активних підспівувачів і медійників із жорсткою внутрішньою цензурою.

Експерти переконані, що інформацій­на навала почалася задовго до Євромай­дану. Кремль настирливо гнув свою лі­нію, що Україні нема чого робити в Євро­пейському Союзі, бо її доля – виключно Митний союз та найглибша інтеграція в Росію. Деякі пропагандисти кремлів­ської політики відверто натякали, що перспектива України – губернія в складі net

РФ. Інакше – розруха, беззаконня, кінець незалежності і крах держави як такої. Однак перший етап інформаційної війни Росія провалила. Бо переміг Євромай­дан. Та це тільки розлютило оточення нового диктатора, який не полишив і не збирається полишати мрію про відро­дження імперії. Відтак інформаційна ві­йна набрала таких шалених обертів, що Україна розгубилась. Наша країна ніяк не очікувала такого удару з боку «гаран­та національної безпеки».

Кремлівські міфи, вигадки, брехня

Суспільний запит на інформаційну ві­йну в Росії було сформовано заздалегідь. З перших днів після повалення режиму Януковича російські ЗМІ навперебій жа­хали своїх співгромадян: в Україні хаос, держава розвалюється на дрібні шмат­ки, країною керує купка бандитів, на ву­лицях міст і сіл – озброєні радикали й бандерівці, які знищують пам’ятники, руйнують церкви, а найстрашніше – вби­вають людей. Усіх підряд. Молодих і ста­рих. Екстремісти, нацисти п’ють кров не­мовлят прямо посеред Києва. Та найгір­ше – спалюють будинки «регіоналів», комуністів, російськомовних громадян.

Політичний бомонд Росії добре засво­їв уроки Геббельса: той, хто контролює інформаційне поле, має владу. Відтак контроль над телебаченням, а воно про­дукує 90% думок і фактів, тотальний. Ро­сія влаштовує своїм глядачам повноцін­не шоу «про жахіття й беззаконня» в Україні. На нього не шкодують великих uaгрошей – захоплюючий сценарій, вишу­кана акторська гра, відповідна музика, спеціальні ефекти, шокуючий відеоряд. Кремль поспішає зобразити протесту­вальників радикалами й екстремістами.

Тримати свого глядача за дурня – звична практика для російських телеві­зійників. Інформація за будь-яку ціну. Не біда, що це дезінформація, глядач чи слухач проковтне наживку. Головне – сформувати «правильну» громадську думку.

Показують на каналі ОРТ, як українці покидають Україну і шукають притулку в південних областях Росії – Брянській, Курській, Вологодській. Називають чис­ло 140 тис. біженців, показують колони автівок і навіть не прибирають з картин­ки назву пункту, розташованого за 80 км від Львова на кордоні з Польщею. Ефіри практично всіх російських каналів запо­внені відвертою брехнею. Маніпулюван­ня громадською думкою досягає апогею. Особливо старається головний пропаган­дист Федерації, «приватний» журналіст Кремля Дмитро Кисельов. Його передачі – цинічний сплав напівправди і домис­лів про Україну. Кисельову дозволено все. Навіть погрози Сполученим Штатам про перетворення їх територій на купку ядерного попелу. Після таких заяв росі­яни, певне, ще більше утверджуються в силі й могутності своєї держави, а Кремль аплодує «сміливцю».

Позмагатися з Кисельовим намага­ються й інші тележурналісти та ведучі програм. Інформаційна машина Москви працює на підвищених обертах. Її про­дукт безперешкодно надходить і до укра­їнського глядача. Російські канали не забороняли, не відключали, не фільтру­вали. Ігнорували в надії, що люди самі оцінять, де правда, а де відверте пере­кручування фактів. Словом – не реагува­ли. І як наслідок, поступилися Росії.

Перезавантаження не відбулося

Директор соціальних програм Центру Разумкова Людмила Шангіна так зма­лювала ситуацію: «Росія веде інформа­ційну війну проти України. А ми, україн­ці, недооцінили масштаби і програли». Як наслідок, на думку експерта, багато східних українців дійсно бояться захід­них, яких російські ЗМІ зображують ра­дикальними націоналістами, крайніми екстремістами. Пані Шангіна вважає острах перед правими радикалами пере­більшеним, але переконана, що врахову­вати і говорити про такі настрої нині просто необхідно.

Сьогодні йде боротьба за «уми грома­дян». Це складова поки що «холодної ві­йни». Завоювати симпатії і прихильність громадян можна лише зваженою, проду­маною і дозованою інформацією. За сло­вами керівника ГО «Телекритика» Ната­лії Лигачової, одна з проблем полягає в тому, що медіа не замислюються, як їхня інформація буде сприйнята в різних час­тинах країни. А директор Фонду «Демо­кратичні ініціативи» Ірина Бекешкіна більш категорична. На її переконання, «ЗМІ останнім часом нагадують сміттє­вий бак, куди скидається все. Але в період інформаційної війни не перспек­тивно протиставляти одним брутальним технологіям інші. Протиставляти можна тільки правду. Тоді із шматків цієї прав­ди складеться мапа інформаційного про­стору України».

Та це буде в майбутньому, близькому чи більш віддаленому. А поки що, на думку експертів, Україна фактично від­дала свою медіа-сферу Росії. Відомий публіцист Сергій Рахманін зауважує: «Поняття інформаційної політики та ін­формаційної безпеки в цій державі, як мінімум з 2000 року, відсутнє як таке. Тобто, ми не реагували на відверто во­рожі та провокаційні випади чужих ка­налів. Ми не контролювали свою інфор­маційну політику, ми не враховували специфіку регіонів та присутність в ін­формаційному просторі російських ЗМІ».

Україна, схоже, не може оговтатись, що вчорашній брат перетворився на агресора. Відтак тривалий час журна­лісти майже соромилися називати речі своїми іменами. Регулярні російські війська в українській редакції звучали, як «активісти самооборони», «люди у військовій формі», «невідомі військо­ві», «представники козацьких організа­цій», «війська спецназу», «військові з автоматами», «зелені чоловічки» тощо. Навіть коли російська армія вдерлася на територію Криму, українське сус­пільство інформували, як одну за од­ною здають позиції військові Збройних Сил України. Журналісти дещо захопи­лися пошуком «смажених» фактів: за­хоплення, перестрілка, поранення, полон.

Та навіть коли відійти від болючої кримської теми, цікаво, а що пропону­ють нашим громадянам з екранів теле­візорів чи радіоприймачів? Скоротити, скасувати, анулювати, примусити, за­платити, покарати… Чому не агітують за стратегію прориву або те, як збирає­мось будувати нову країну?

Потрібне перезавантаження на всіх рубежах. Наявність такого агресивного, ненадійного й ненаситного сусіда вима­гає подбати про це якнайшвидше. Екс­перти наголошують, що до переліку стратегічних питань необхідно включи­ти інформаційну безпеку. І разом із збільшенням витрат на оборонний комп­лекс не забути про інформаційний.

• На війні як на війні

Вони – в гущі українських по­дій. Вони – в гарячих точках. У прямому і переносному сенсі. Коли палали шини на Грушевського, вони знаходились у самому пеклі. Коли стріляли снай­пери, діставалось і їм. Зараз їм від­мовляють у поїздках до Криму. Сьогодні їх викрадають і допиту­ють з тортурами, наставляючи ав­томат чи погрожуючи пістолетом. Йдеться про журналістів. Виявило­ся, що для російських окупантів чесні журналісти з усього світу – практично вороги. У них одна зброя – диктофон чи телекамера. Апаратуру нищать, а самих журна­лістів ображають. Поблажка – ви­ключно «для своїх, перевірених і схвалених у Кремлі».

Більшість великих медійних компа­ній Європи направили в Україну власних кореспондентів. Якщо рані­ше вони послуговувались матеріа­лами ВВС чи Reuters, то нині влас­ники закордонних ЗМІ воліють отримувати інформацію з перших рук. Іноземні журналісти охоче спіл­куються з українськими колегами, підтримують одне одного. Впро­довж масових протестів, що сколих­нули Україну, під час виконання сво­їх професійних обов’язків постраж­дали півтори сотні журналістів.

Нині їх число стрімко зростає. Так звані сили кримської «самооборо­ни» за підтримки російських окупа­ційних військ фактично здійснюють силову зачистку Криму від представ­ників засобів масової інформації. Робиться це з однією метою: не до­пустити правдивого висвітлення по­дій у Криму. Йдеться не просто про перешкоджання законній професій­ній діяльності журналістів, а про криваві розправи над громадянами України та іноземцями, що призве­ли до каліцтв, підриву їх фізичного та морального здоров’я.

Голова Кримської асоціації вільних журналістів Лілія Буджурова ситуа­цію із свободою слова в Криму охарактеризувала гранично відвер­то: на журналістів – українських та іноземних – оголошено «справжнє полювання із стеженням, радіопе­рехопленнями, нападами, захо­пленням у заручники». Як на ре­альній війні. Репортер ТСН та веду­чий телеканалу «2+2» Руслан Яр­молюк, який передавав свої репор­тажі з гарячих точок півострова, пе­реконаний: «Журналістам, які пра­цюють нині в Криму, можна нада­вати статус учасників бойових дій».

29.03.2014

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини