СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Світ очима українських інвалідів

День, коли держава зазвичай згадує про свої обов’язки перед людьми з особливими потребами, а це 3 грудня, на тлі нинішніх революційних подій пройшов практично непомітно. Ясна річ, відпові­дальні особи відзвітували про досягнення у цій сфері, наділивши інвалідів черговою порцією обі­цянок про покращення їхньої долі. Самі ж люди з обмеженими можливостями стверджують, що їм від можновладців та держави потрібні не подарун­ки до цього «свята» чи «урочисті вечері», а зовсім інше – можливість почуватися рівноправними чле­нами суспільства. Бо від того, як останнє ставить­ся до тих, кому важко подбати про себе, залежить рівень його цивілізованості. Тож наскільки ми циві­лізовані в цьому світі?

Медична чи соціальна проблема?

Поки що дуже відстаємо. Бо в Україні у ставленні до людей продовжує працю­вати медична або реабілітаційна модель. Такої думки дотримуються у Національ­ній асамблеї інвалідів. Модель дещо спрощена: якщо ти інвалід, то ти хворий, відтак держава мусить взяти на себе пі­клування про тебе. Надати пенсію залеж­но від групи інвалідності, забезпечити лікуванням, путівками в санаторій, мож­ливо автомобілем. Інших зобов’язань у держави начебто й не існує.

«Насправді, інвалідність – це не хво­роба, а відмінність, як колір шкіри чи коли людина народжується шульгою. І права всіх людей мають бути враховани­ми», – переконаний член Національної асамблеї інвалідів Володимир Азін. Тож на часі зміна медичної моделі на соці­альну, як це прийнято нині в усьому ци­вілізованому світі – коли людина з інва­лідністю визнається повноправним чле­ном суспільства, і їй створюють усі умо­ви, щоб максимально компенсувати не­зручності, спричинені станом здоров’я.

Ставлення до людей з обмеженими можливостями – проблема й етична, й економічна. Жаліти людину на візку значно легше, ніж зрозуміти її, перейня­тися її справжніми проблемами. Однак це єдиний шлях до подолання головного бар’єра, який нині існує між суспіль­ством загалом і людьми з особливими потребами зокрема.

Щодо економічного аспекту проблеми, то тут краще за оцінки експертів говорять цифри. Сьогодні 10–12% населення Украї­ни має ту чи іншу групу інвалідності. Якщо забезпечувати виключно матеріаль­ні потреби цих людей, жодний бюджет не витримає. То чому б не піти шляхом, яким рухається увесь світ: створити умови, щоб ці люди самі себе забезпечували і могли реалізувати свій потенціал.

Безперечно, інваліди потребують ліку­вання, соціальної реабілітації та піклу­вання. Такі усталені норми прописані в багатьох міжнародних документах. Та весь світ зсуває акценти більше на соці­альне явище, аніж медичну проблему конкретної особи. Що мається на увазі? Інвалід повинен мати можливість асимі­люватися в сучасному світі і жити повно­цінним життям. Це головна теза Конвен­ції про права інвалідів, схвалена ще 2006 року. Проте твердим і незаперечним правилом для України вона поки що не ста­ла. У нас поняття про людину з інвалід­ністю асоціюється виключно з особою, яка має офіційне медичне підтвердження сумного статусу інваліда певної групи.

Відколи Україна прийняла Конвенцію про права інвалідів, вона теж взяла на себе відповідальність перед міжнарод­ною спільнотою за їхній добробут. Але у 2009 році прийняття Конвенції було по суті порожньою декларацією, бо уряду забракло ресурсів, щоб турбуватися про таких людей і виконувати зобов’язання перед світом. Тоді функціонувала тен­дерна процедура, яка суттєво гальмува­ла процес і дозволяла чиновникам нажи­ватися на проблемах інвалідів.

Чи змінилася ситуація нині? Карди­нально – ні. Люди з обмеженими можли­востями, як і раніше, почуваються на узбіччі. Їх доля цікавить хіба що рідних, суспільство до них збайдужіло.

Повернутися до зони доступу

І все ж зрушення, хай і повільні, таки відбуваються. Впродовж останніх трьох років почали облаштовувати будівлі, приміщення та вулично-дорожні мережі задля зручності інвалідів. Уряд затвер­див нові стандарти для громадського транспорту, аби тролейбуси, автобуси і трамваї були пристосовані для потреб людей на візках. А таких щороку біль­шає. За статистикою, сьогодні в Україні ua283 тис. інвалідів, що потребують проте­зів та колісних крісел. Якщо два роки тому держава забезпечила такими засо­бами лише 49,8% інвалідів, то вже в ми­нулому цей відсоток зріс майже до 75. Але ж чверть людей з обмеженими мож­ливостями сподіваються, що держава зглянеться і на їхні потреби.

Тішить те, що нарешті в українське законодавство внесено зміни, що дозво­ляють інвалідам отримати крісло чи протез за індивідуальним замовленням. Ці зміни вже діють, люди з обмеженими фізичними можливостями поступово за­безпечуються технічними й іншими за­собами реабілітації. Це дає змогу, за сло­вами самих інвалідів, повертатись до зони доступу інших людей. Цього року майже три сотні інвалідів Великої Ві­тчизняної війни отримали слухові про­тези, штучні кришталики ока, кардіостимулятори. До кінця нинішнього май­же 79 тис. дітей-інвалідів отримають протезно-ортопедичне обладнання, спе­ціальні засоби для орієнтування, спілку­вання та обміну інформацією. Про це не­щодавно заявила міністр соціальної по­літики Наталія Королевська. За її слова­ми, уряд прагне наблизити матеріальне забезпечення українців з обмеженими можливостями до європейських стандар­тів. Перші кроки вже зроблено: держава значно підвищила розмір соціальної до­помоги інвалідам. А обсяг загального фі­нансування урядових програм до 2020 року складе майже 38 млрд гривень.

Ще про одну новацію кажуть у Мін­соцполітики. Запроваджується нова про­грама оплати товарів та послуг за прин­ципом «гроші ходять за інвалідом». Суть її полягає в тому, що людина зможе сама обирати того, хто надаватиме їй перед­бачені державою безкоштовні соціальні послуги. А це, на думку ініціаторів ново­введення, дозволить контролювати адресність послуг.

Серед позитивних зрушень – реаліза­ція Закону України «Про зайнятість на­селення», який набрав чинності з почат­ку нинішнього року. Чиновники заявля­ють, що згідно з його положеннями за­безпечено роботою кожного другого ін­валіда працездатного віку. От тільки за­мовчують, що для 65% таке працевла­штування існує виключно на папері. Тож можливості для повноцінної роботи в ін­валідів, як і раніше, немає. А роботодав­ці звітують, що дотримуються основних норм законодавства.

В очікуванні чергової подачки

Український парадокс: далеко не всі, хто має посвідчення інваліда, насправді є ним. З іншого боку, не всі люди з обме­женими можливостями мають документ про групу інвалідності. Адже для того, щоб пройти медично-експертну комісію й отримати статус інваліда, подекуди потрібно зібрати до півтора десятка всі­ляких довідок, обстежень, висновків лі­карів. Підготувати всю документацію почасти важко навіть фізично дужій лю­дині, не те що хворій.

Але з року в рік зростає армія так зва­них «липових» інвалідів. Їм байдуже, що не годиться приписувати собі уявні бо­лячки, аби не наврочити справжню хво­робу. Хто, і головне – для чого це робить? З першим пунктом більш-менш зрозумі­ло: всі, хто може заплатити медикам за фальшиве посвідчення. Нещодавно у Львові викрили лікарів, котрі вимагали за встановлення групи інвалідності спла­тити від 200 до 1500 доларів. Цікавішим видається пункт другий – для чого люди домагаються заповітного посвідчення? Відповідь на поверхні: для отримання пільг. Статус інваліда дає право на безко­штовний проїзд у громадському тран­спорті, пільги на оплату комунальних по­слуг та при прийомі на роботу. За україн­ським законодавством, якщо на підпри­ємстві є вісім працівників, один з них обов’язково має бути інвалідом. Якщо працівників понад 25, інвалідів має бути не менше 4. При цьому звільнити інвалі­да важче, ніж звичайного працівника.

Експерт Максим Борода вважає, що частка «липових» інвалідів може зрівня­тися з кількістю тих, хто має повне право на певну групу інвалідності. І наводить приклад з інвалідами та ветеранами ві­йни. Схоже на анекдот, але це насправді так: їх кількість щороку збільшується. Хоча зрозуміло, що учасники війни – люди досить похилого віку, вони не ві­чні, тож число їх мало б зменшуватись. Але ж ні! З’являються нові й нові імена. Те саме стосується й інших пільгових ка­тегорій – чорнобильців та афганців.

Причин такої ситуації декілька, стверджує експерт. По-перше, недоско­нала система соціального захисту. В Україні надто багато різних видів пільг. Фактично кожен третій українець може претендувати на якусь із них. По-друге, корупція. У нас можна купити будь-яке посвідчення. По-третє, низький рівень життя. Якби люди були заможнішими, в них не було б потреби в якихось «липо­вих» посвідченнях, щоб отримати сум­нівні пільги.

До пільг звикають і справжні інвалі­ди. На переконання Володимира Азіна, Україна плекає армію утриманців. Пан Володимир сам пересувається в інвалід­ному візку, тож про становище інвалідів знає не з чужих вуст: «Численні пільги, преференції перетворюють нас на лю­дей, які не прагнуть чогось домагатися, жити повноцінно, бо перебувають в очі­куванні чергової подачки від держави. Можливо, звучить жорстко і не зовсім у тому жалісно-плаксивому тоні, в якому у нас прийнято говорити про інвалідів. Але ж цивілізований світ прямує зовсім в іншому напрямі – створюються умови, щоб люди з особливими потребами жили як усі: навчалися, працювали, створюва­ли сім’ї, відпочивали…»

Словом, не почувалися непридатними до життя.

• На захисті інвалідів – Конвенція ООН

З березня 2010 року в Україні набрала чиннос­ті Конвенція ООН про права інвалідів. Вона стала першим юридично обов’язковим документом для всебічного захисту прав осіб з інвалідністю. У доку­менті йдеться про те, що такі люди мають право на рівність перед законом без дискримі­нації, право на життя, свободу і безпеку особи, рівноправ’я перед законом і правових можливостей, свободу від тортур, експлуатації, насиль­ства і наруги, право на фізич­ну і психічну недоторканість, свободу пересування і грома­дянство, право на життя в гро­маді, свободу висловлювання думок і переконань, повагу до приватного життя, повагу дому і сім’ї, право на освіту й охорону здоров’я, право на працю та достатній життєвий рівень, право на участь в полі­тичному, суспільному та куль­турному житті тощо.

Виконання Конвенції має контролюватися як на націо­нальному, так і міжнародно­му рівні. На міжнародному рівні такий контроль здійснює Комітет із прав інвалідів, який, зокрема, розглядає пе­ріодичні доповіді держав про заходи, спрямовані на захист прав інвалідів. Крім того, Ко­мітет має повноваження для розгляду індивідуальних пові­домлень і проведення розслі­дування відносно тих держав, які ратифікували Факультатив­ний протокол.

На думку фахівців, хоча Кон­венція і діє на території Укра­їни, її потенціал не викорис­товується повною мірою. На жаль, люди з обмеженими можливостями позбавлені своїх прав і почуваються вразливими в світі «здоро­вих» людей. Саме тому важ­ливо залучати громадянське суспільство, зокрема пред­ставників організацій інвалі­дів, до процесу моніторингу порушення прав останніх. Адже з досвіду інших країн відомо, що суспільство віді­грає значну роль у наданні достовірної інформації про грубе або систематичне по­рушення прав людини.

15.12.2013

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини