ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Рецепт, за яким усі заговорять українською, вигадувати не потрібно

 Від часу проголошення незалежності Верховна Рада України здійснила єдиний у мовному питанні схваль­ний крок, утвердивши рідну мову в статті 10 Консти­туції єдиною державною в країні. Але цього вочевидь не­достатньо для того, щоб українська мова могла відро­дитися і закріпитися в усіх сферах життя суспільства.

 «ТАК ІСТОРІЧЄСКІ СЛОЖИЛОСЬ…»

Хоч як це парадоксаль­но, в нашій державі влада різних гілок, народні депу­тати України, посилаю­чись, від лукавого, то на третю частину статті 10 Конституції, то на європей­ську Хартію мов національ­них меншин, нібито з ме­тою захисту мов національ­них меншин, пропонують і приймають рішення на за­хист російської мови, якій в Україні абсолютно нічого не загрожує. Так з’явився у свій час Указ Президента Віктора Ющенка «Про за­хист прав громадян на ви­користання російської мови та мов інших націо­нальних меншин в Украї­ні». Уже в 2011 році підго­товлений сумнозвісний проект ЗУ «Про засади дер­жавної мовної політики», який містить норми, що фактично роблять росій­ську мову другою держав­ною всупереч Конституції України.

На превеликий жаль, жодна українська влада не розробляла, а отже, і не ре­алізовувала комплексної державної програми щодо підтримки і розвитку віка­ми нищеної української мови. Всупереч логіці, здо­ровому глузду, історичній правді «п’ята колона» впер­то репетує на весь світ про якусь загрозу російській мові в Україні. За їхньою логікою, будь-яка спроба підтримання української мови в Україні – це вже за­гроза російській. На запи­тання, чому в Україні таке засилля російської мови, чуємо одну відповідь: «Так історічєскі сложилось…»

ЗАСІБ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Коли ж глянути правді у вічі, то побачиш, що нічо­го само по собі не склада­лось. Починаючи з 1686 року, ліквідація автономії української церкви, тодіш­ня російська царська, а з 1917 року вже комуністич­на, імперія дуже ретельно і послідовно, а нерідко жор­стоко все «історично скла­дала». За цими «складання­ми» – заперечення україн­ської мови як окремішньої, її неодноразові заборони, погроми українських куль­турних товариств, засу­дження і фізичне знищен­ня тисяч найбільш патріо­тичних громадян, письмен­ників, учених. За весь пері­од перебування українців у російській імперії таких указів, заборон та інших різноманітних, часто заву­альованих, заходів нищен­ня українства на сьогодні нараховується близько 400! Як не прикро, але й нині нищення нашої мови триває.

Якби всі співвітчизники дотримувались житей­ських гасел великого укра­їнця Івана Огієнка, які він не втомлювався повторю­вати: не соромтеся свого українства, любіть свою мову, спілкуйтеся нею по­всюдно, невпинно вивчай­те її, дотримуйтеся одного правопису, не занапастіть душі свої зрадництвом усього рідного, – жодні во­ріженьки не мали б успіху в Україні.

Консолідувати суспіль­ство в країні, яку віками розколювали імперії за принципом «розділяй і вла­дарюй», може і зобов’язана єдина державна мова – українська. Так розуміє роль мови весь цивілізова­ний світ, так ведеться в усіх народів.

«ПАТРІОТ» – ЗВУЧИТЬ ГОРДО!

Українці в Україні дуже швидко переходять у роз­мові на російську мову, найперше проявляючи по­вагу до людини, яка до них звертається російською. А ось росіяни в Україні, та ще й не пересічні громадяни, а високі державні чиновни­ки, ніколи не переходять у розмові на українську – дер­жавну. Хоч зобов’язані, як державні службовці, послу­говуватися нею. Тому варто ставити їх у приклад усім «хохлам і малоросам». По­вчіться, як любити рідне!

Я б тісно пов’язав той жалюгідний стан відро­дження і розвитку україн­ської мови з поняттям «на­ціоналізм». У всіх народів він не вважається чимось поганим. Націоналізм – це, насамперед, вищий рівень прояву патріотизму. Саме тому російська імперія, особливо радянських часів, нав’язала всьому радян­ському простору ідеологе­му, що націоналізм, та ще й український буржуазний, – те саме, що й нацизм. Цим і сьогодні послугову­ються в Україні, даючи оцінку українцям, які захи­щають свою національну гідність і національні цін­ності.

Якщо в когось виника­ють сумніви щодо націона­лізму, добре це чи ні – бути націоналістом, варто поди­витись, як у цих питаннях поводяться сусідні народи. Наприклад, коли свого часу Володимир Путін представляв обраного пре­зидентом Російської Феде­рації Дмитра Медведєва, то сказав, що його на поса­ді замінить такий же наці­оналіст, як і він. Отже, бути націоналістом для росіян – звучить гордо, а для укра­їнців – украй ганебно. Якби всі українці, нехай навіть за минулі 20 років, стали справжніми націоналіста­ми, жодні програми під­тримки і розвитку україн­ської мови в нашій державі не знадобилися б, а рідна мова розквітла буйним цві­том. Державі залишилося б лише подбати про підтри­мання мови національних меншин. Якщо ж на сьогод­ні виходити з реального стану мовного середовища в Україні, то мови націо­нальних меншин, зокрема російську, немає від чого захищати, захисту ж потре­бує українська. Російська мова заполонила інформа­ційний простір України, в державі немає жодного теле- чи радіоканалу, який би транслював передачі ви­ключно українською мо­вою, друковані засоби ма­сової інформації, художня та технічна література ви­даються переважно росій­ською. На порушення стат­ті 10 Конституції та рішен­ня Конституційного Суду України від 1999 року чима­ло народних депутатів, ін­шого чиновництва вищого ешелону влади відверто іг­норують державну мову. А щоб такого не траплялося, потрібно поважати і вико­нувати закони України.

З усього вищевикладе­ного випливає нагальна не­обхідність, повторюсь іще раз, розробки комплексної державної програми розви­тку української мови та підтримання мов націо­нальних меншин. Сьогодні немає рецепта, за яким усі враз заговорять україн­ською мовою. Тому кожен на особистому прикладі має довести, що українська мова – державна, рідна, рів­ноправна, нею можна і тре­ба спілкуватися.

Мирон ІВАНКІВ, Львівська обл.

 КОРИСНИЙ ДОСВІД

 Україні варто запозичити досвід народів При­балтики, в яких є закон, що передбачає надан­ня громадянства особам некорінної національ­ності за умов складання іспиту на знання дер­жавної мови, історії країни. Для чиновників, які претендують на посаду, наприклад, міністра, обов’язкове знання двох іноземних мов. У Лат­вії до переліку цих двох російська не входить.

03.04.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини