ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Шлях крізь терни...

Навколо святкування Нового року в кожного народу й громадянина, серед інших традицій є одна цілком подібна: проаналізувати минулий рік і вдатися хоча б до якихось (нехай і умовних) підсумків та передбачень.

ЩОСЬ ТАКЕ ЗАГАЛЬНЕ

Сказати, що Україна в імлі, було б, мабуть, справедливо, якби так безпосередньо не нагадувало про Герберта Уеллса. Та з іншого боку, хіба не знайома більшості україн­ців описувана ним картина: «Насправді істинне станови­ще... настільки важке й жах­ливе, що не підлягає жодно­му маскуванню. Часом мож­на відвернути увагу якихось делегацій галасом прийомів, оркестрів та промов...»

Тут і спадають на думку Євро–2012, полум’яні висту­пи народних депутатів на пленарному засіданні в при­сутності різних гостей, сяйво діамантів та запаморочливо дороге вбрання персонажів телепередачі «Світське жит­тя», зустрічі «наших» із пред­ставниками бретонвудських інституцій, неприборкувані запевнення верхівки дер­жавного керівництва щодо очевидного покращення життя. Увага таки відверта­ється. Та з іншого боку, з цим катастрофічно не пов’язується реальне життя україн­ців. Якщо, приміром, пан Азаров запевняє, що подо­рожчання хліба не буде, то знаєш напевно, що із за­втрашнього дня хліб різко подорожчає. І справді: сьо­годні знедолений пенсіонер із 800 гривнями «доходу» на місяць мусить купувати не більше четвертини україн­ського хліба, як було по війні, бо інакше – не проживе. Так само він мусить лікуватися придорожньою травичкою, бо не в змозі оплатити на­лежну медичну допомогу. Отак у нас під гучні фанфари фактично поважають ста­рість, отак ми розкошуємо на тлі «прийомів і оркестрів».

Певна річ, у нас є що пока­зати й чим похизуватися перед «якимись делегація­ми», але ж люди, яких за­звичай називають «прости­ми», не втомлюються запи­тувати один в одного на зу­пинках транспорту, в чер­гах чи поліклініках: «Наві­що було ламати все «до основанья», щоб потім з уламків будувати те ж саме, тільки гірше?»

Упродовж минулого року яскраві враження, звісно, були. Але яскраві не озна­чають приємні. Згадаймо, що саме торік ми, під відпо­відні гасла й високі поста­нови, щосили намагалися подолати? Корупцію, вади місцевого самоврядування, заборгованість із зарплати, рейдерство, корумповане судочинство, безлад у житловокомунальному госпо­дарстві з його відверто за­вищеними тарифами, неви­конання соціальних зобов’язань, безробіття, бідність, незаконну приватизацію...

Подолали? А може, набли­зилися до подолання?

БАЗИС ЯК ЗАЙВА ДЕТАЛЬ

Зате майже до сте­рильної чистоти доведено «терито­рію», на якій ще знаходилися решт­ки й уламки тут поряднос­ті, там – професійного під­ходу до справи, а ще далі – зваженого погляду на державний імідж.

Часом, правда, виручав Президент зі своїми леген­дарними обмовками, які, в міру «надходження», ста­вали фаворитами обгово­рення й навіть чимось на зразок антидепресантів. Але якщо серйозно, влада в цілому повелася доволі антисоціально. Вона позі­рно зосередилася на управ­лінських та господарських турботах і при цьому сті­ною відмежувалася від со­ціуму, проігнорувавши те, що немає й не може бути відсторонених економіч­них проектів, бо вони за­вжди міцно пов’язані з по­літикою соціальною.

Проте соціальної полі­тики – в її безпосередньому тлумаченні – в нас просто немає, і передусім тому, що немає того соціуму, вер­стви якого об’єднані кон­кретною ідеєю (приміром, справедливості, чи націо­нальною, чи культурниць­кою, чи ще якоюсь) і зна­ють, від чого відмовитися, а за що боротися до кінця. Скажімо, та ідея справед­ливості, про яку постійно говорить політолог Ю. Буз­дуган, фактично є розум­ною, але «закритою релігі­єю» певного соціального кластера, вона реально не потрібна багатим і не вель­ми зрозуміла бідним. Як ві­домо, багаті в нас з’явилися практично одночасно з роз­валом Союзу, ми тоді на­віть не здогадувалися про їхню кількість і «якість». І  всі роки незалежності промислово-фінансові гру­пи фактично наживалися в дедалі деградуючій країні, номінальні керівники якої не зробили нічого, аби сформулювати й реалізу­вати загальнонаціональні цінності. В тому числі й справедливість. За такої ситуації кинуте напризво­ляще, знедолене суспіль­ство геть розшарувалося, захищаючись від держави за власним розумінням справедливості й автома­тично втілюючи оту незни­щенну «національну ідею», яка зветься «мояхата­скраю».

Нині кожен сам за себе й кожен живе та виживає самотужки. І це – резуль­тат зусиль та життєдіяль­ності правлячої еліти. Біль­ше того, всі один одного не люблять, ніхто нікому не подобається, таланти при­нижують та знищують, сі­рятину роблять зірками, процвітає неписьменність у її найпримітивнішому сенсі. Думається, багатьох прикростей, що в різний час спіткали окремих лю­дей (згадаймо хоча б Ана­толія Кочергу), пам’ятки (згадаймо Десятинну, запо­відник «Стародавній Київ» тощо), підприємства (зга­даймо заводи, дитячі табо­ри, будинки культури, бібліотеки тощо), можна було б уникнути, якби сус­пільство адекватно розумі­ло, що для нього є непотре­бом, а що – дорогим і важ­ливим, чим за жодних умов і обставин не можна посту­патися. Та в тім-то й річ, що спільного «свого» ми так і не зрозуміли, не на­працювали. Тож невпинно запозичуємо чужорідне, яке не промовляє ні розу­му, ні серцю. А там, «наго­рі», й руки розв’язані, бо ми самі допомагаємо їм вті­лювати принцип «розділяй та владарюй», подбавши про те, щоб самостійно ре­алізувати першу частину.

Не знаю, може, йдеться про якийсь успішний зни­щувальний зовнішній про­ект? До слова, О. Пасхавер, коментуючи рік тому ха­рактер української влади й наголошуючи на її соці­альній нечутливості, зауважив: «Проблема не у владі, а в суспільстві. Сильне суспільство зму­шує лідерів реалізовувати свої найкращі потенціали. При слабкому влада дегра­дує й припускається стра­тегічних помилок».

Зі свого боку, скажімо, протоієрей Андрій Ткачов у статті «Запорука нор­мального майбутнього – входження в розум хоча б однієї людини» закликає не лаяти владу, бо найгір­ша влада однаково краща за «гарний» хаос. Однак і нахвалювати її теж не ви­падає. Та хай там як, а все, що відбувалося, якраз і до­помогло остаточно пова­лити моральність, зміц­нити й вивести на кін ли­хозвісні подвійні стандар­ти. Щоправда, в подвій­них стандартах у нас всі верстви й течії звинувачу­ють усіх, перекидаючись і за кордон, аби «дістати» Венеціанську комісію чи Freedom house.

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА КРАЇНИ

Проте політика по­двійних стандар­тів у її найрозум­нішому сенсі – це зовсім не по­літика, а наміри та їхнє здійснення. Тому особли­во нестерпно вони б’ють знову ж таки по соціаль­ній сфері з її заниженим «больовим порогом», оскільки «соціалка» за­вжди найчутливіша до будь-яких владних мані­пуляцій. Із цього приводу мушу процитувати (epravda.com.ua) провід­ного експерта Центру О.  Разумкова, колишньо­го першого заступника мі­ністра праці та соціальної політики Павла Розенка щодо «неприємного» для влади осіннього наступу організацій чорнобильців та афганців: «Я перекона­ний, що і пенсійну рефор­му, і реформу системи пільг можна і потрібно зробити «популярними». Єдина умова для цього: влада повинна розпочати реформи із себе. Якщо ми говоримо про реформу системи пільг, то найвищі посадові особи держави – президент, члени уряду, народні депутати Украї­ни, інші чиновники – ма­ють добровільно відмови­тися від усіх пільг, які вони мають. Сьогодні ці люди отримують достой­ну заробітну плату і пре­тендувати ще й на пільги просто не мають мораль­ного права».

Тож можна сказати, що 2011-й відчутно загострив усі соціально-економічні проблеми, що їх різні пре­зиденти і в різний спосіб упродовж двох десятиліть намагалися (чи не нама­галися) якось владнати.

Поза сумнівом, сильне враження справили май­нові проблеми Федерації профспілок України, «на­їзди» податкової та проку­ратури на будівлю ФПУ й взаємні публічні звинува­чення. Тема доволі агре­сивна, і завдяки старан­ням численних ЗМІ стала торік надбанням широкої громадськості, для якої ще донедавна це було більш-менш абстрактне «майно». Нині воно, як усі зрозуміли, неабиякий за значущістю суб’єкт пра­вового поля. Якщо взяти до уваги, що майновий комплекс ФПУ – це розга­лужена система зі склад­ною й неоднорідною іє­рархією підпорядкування, лишається сподіватися, що правда візьме гору, і те, що належить труда­рям, належатиме їм і далі, буде доступним та ефек­тивним.

Ще один бич, особливо помітний торік, – прихід керуючих компаній. Час­то чужоземні й непрохані, вони «сідають зверху» на підприємства, житлові й громадські споруди. Біда в тім, що керівники таких компаній здебільшого геть не розуміються на конкретних завданнях підприємств чи комплек­сів, які очолили. Просто мають гроші, які потребу­ють обороту. В результаті у народному господарстві остаточно руйнується те, що загалом могло б існу­вати за звичними – й непо­ганими – традиціями й правилами, без малогра­мотного й байдужого ке­рівного батога. Прикладів безліч.

Отже, цитуючи Леоні­да Філатова, «каков итог?».

Усе, що могло б харак­теризувати ефективне сус­пільство, в нас демонтова­но. Подвійні стандарти за­кономірно проросли й на ниві соціально-моральних і міжособистісних відно­син. Чому в принципі не­рішуча й політично не вельми активна Спілка письменників України скинула В. Яворівського? Що спілчанам не сподоба­лося в його поведінці? Чому така сумна доля в квартири-музею Бориса Гмирі? В чому причина довгих поневірянь Музею історії Києва? Чому голо­ва журі 41-го Міжнародно­го кінофестивалю «Моло­дість» не відомий кінема­тографіст чи кінокритик, а письменниця, людина зовсім іншої професії? Чим не задоволені освітя­ни й студенти?

А ще – зверніть увагу – скільки разів сумновідо­ма «Телекритика» накида­лася на Закон України «Про захист суспільної моралі», прагнучи будь-що його скасувати. І скіль­ки «інтелігентного» люду – із числа типу письмен­ників, художників та іже з ними, тобто апріорі по­борників моральності, – підтримували її в цьому. Тим часом Інтернет і теле­бачення, наче й не вони, продовжували формувати у своїх споживачів не­письменність, агресив­ність, сексуальну стурбо­ваність, розпач, депресію, суїцидальні нахили. Тут тобі й гори трупів, і море крові, і розчленування, і порнуха, і жахливі ДТП, і вбивчі політичні та еконо­мічні новини, і жахливі прогнози – все це впро­довж року, щодня, «у про­мислових кількостях» ви­ливалося на українців. Як лишитися психічно здоро­вим, як не розгубити нор­мальні цивілізаційні орі­єнтири?!

Невипадково наприкін­ці року психіатри били на сполох: у більшості укра­їнських призовників наяв­ні ознаки дебілізму. Під­ключилися й педагоги з психологами: у школах – дідівщина й чимало само­губств. Не відставали й ЗМІ: діти вмирають від побічної дії щеплень, від того, що чиновники заби­рають собі гроші, призна­чені для їхнього життєза­безпечення чи лікування. Однак той, хто все-таки примудрився вижити й вирости, – виходить, май­же дебіл?

А 10 січня депутати на своєму засіданні, між ін­шим, обговорили відклю­чення світла в одній із вій­ськових частин на Черні­гівщині (уявляєте собі?!) і серйозно зайнялися питан­ням, чи вважати проститу­цію злочином та які штрафні санкції щодо цьо­го запроваджувати. І лише одному народному обран­цю спало на думку зверну­тися до колег: «Хлопці! А чи не вважаєте ви, що це – допущене нами ж поваль­не лихо? Що частина дівчат так заробляє на життя, аби прогодувати себе і свою сім’ю? Може, слід по­дивитися в корінь?!»

ЯКЩО НЕ Я, ТО ХТОЖ?

...На цьому тлі бачимо й чіткі ознаки громадянсько­го суспільства, що міцні­шає. Нехай поки що, як ка­жуть, кожна «група інтересів» – за себе, і це ще не світло в кінці тунелю. Але це безсумнівний маяк. Приміром, ОСНи, кількість яких невпинно зростає і з якими – якщо вони довели свою спроможність – раху­ються місцеві органи вла­ди. Навіть у Києві, де само­врядування загинуло ще 1994 року.

Стає дедалі зрозуміліше, що чималу роль у долі кра­їни може відігравати нор­мальна за всіма ознаками особистість. Активність кожного громадянина, будь-кого з нас. Адже всі ми знаємо, що доброта ви­ховується добротою, лю­бов – любов’ю, культура – культурою, а патріотизм – патріотизмом. І поки наша влада метається між Росією, Євросоюзом та влас­ним народом, щоразу вдя­гаючи нову перуку, аби хоч якось прикрити політичну лисину, почнемо, мабуть, із себе. Пам’ятаєте: «Якщо не я, то хто ж?»

Тим більше, що істерично озвученого астрологами кінця світу не буде – його відмінили...

16.01.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини