« на головну 24.07.2024
Архів номерів  •  Актуальний номер » (1254)
04
Липень
 
Інтерв’ю
 
ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ


РУБРИКИ


Передплата





Статті Резонанс

УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ НАТО

УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ НАТО

Світопорядок і безпекові блоки склались після Другої Світової війни. Ті чи інші країни були у відповідних союзах або під патронатом, або залежними.

Наслідками Другої світової війни стало нове геополітичне форматування. Передусім це перемога над «гітлерівською коаліцією», яка називалась «країни осі Берлін – Рим – Токіо». Відповідно, переможці – це країни антигітлерівської коаліції, до якої входило 26 країн, а на момент завершення війни вже 54 держави. Серед них «велика четвірка» – Великобританія, СРСР, США, Китай. Перший обман, який масово популяризувався на території СРСР, це те, що у війні переміг СРСР, а сьогодні російською пропагандою стверджується, що гітлерівську Німеччину і фашизм перемогла росія (руській народ), що є ще більшим обманом.

В українському суспільстві не дискутувалася ця тема, лишалась на відкуп російському політикуму як певна забава і бренд із святкуванням 9 травня в москві. Хоча зрозуміло, що в перемогу забезпечили зусилля 16 республік, крім союзників; а основні бої і фронт на території СРСР рухався через Україну.

Країни антигітлерівської коаліції називали себе «союзниками» і теоретично, підкреслюємо – теоретично, могли розвиватись як новий безпековий блок, попередньо маючи досвід військово-політичної взаємодопомоги по одну сторону барикад, і надалі приєднуючи бажаючих до безпекового блоку. Навіть комуністичний табір в особі СРСР міг співпрацювати, як співпрацював, отримуючи військову допомогу. Проте не економічний уклад відіграв визначальну роль, а саме ідеологія. Ідея світової революції  модифікувалась у розширення «соціалістичного табору», в обов’язкове домінування СРСР як першої країни з    «радянським, соціалістичним» укладом.  Нав’язувалася думка про те, що весь Світ проти цієї системи, і про неминучість  протистояння. Хоча нещодавня перемога свідчила про союзні відносини. Здавалось, що після спільної перемоги могла бути спільна відбудова, обмін досвідом і партнерська співпраця. Як бачимо, цього не сталося. Першопричина – це політична модель СРСР, яка могла існувати за таких умов, – це закритість, репресії і пропаганда. Зміна одного з показників змінила б політичну групу і політичний клас при владі. Відповідно, наявний режим зберігав чинну політичну групу, яка існувала за власними правилами. Модель виключала можливість порівняння або альтернативності. Такий механізм забезпечував збереження наявного політичного класу при владі. Будь-яка зміна принципу автоматично привела би інших акторів і, відповідно, змінила б якість політичної системи. Навіть у межах радянської системи не йшлося про вдосконалення, не те щоб про альтернативність. (Хоча час від часу говорилось про необхідність «перебудови». Такі репліки звучали від перших секретарів, саме вони очолювали державно-політичне утворення і артикулювали ідеї, і це ще задовго до М. Горбачова. Ці ж самі ідеї про необхідність реформ для інших обернулися репресіями.)

Частина європейських територій була звільнена Червоною армією, але це «звільнення» мало підтекст – там насаджувався радянський режим, і нові країни лишалися під патронатом СРСР, а, відповідно, формувалася лінія протистояння. Союзники не пішли по шляху окупації чи нової колонізації. Безпосередньо Німеччина перебувала під окупацією чотири роки (1945–1949 рр.) і була поділена    на чотири окупаційні зони: радянську, американську, британську, французьку. Були запущені реформи, а денацифікація тривала ще 25 років.

Системною ознакою політичної доктрини СРСР було прагнення поширити політичний уклад, і це поширення реалізовувалось військовою силою та військовою присутністю, підтримкою певних груп. Але ключове, щоб нові учасники «соціалістичного табору» були обов’язково підпорядковані СРСР, а точніше, «москві, кремлю». Республіки, які входили в склад СРСР, самостійного бачення не мали, крім підтримки офіційного курсу. Ця доктрина (поширення соціалізму) обґрунтовувалась і шкільними програмами, і офіційною наукою, згідно з якими всі країни обов’язково прийдуть до соціалістичної моделі як правильної і більш прогресивної. Таким чином, після Другої світової війни виникла група країн, яка була зайнята радянськими військами, де почався формуватися радянський режим і, як ми зазначили, з обов’язковим підпорядкуванням СРСР. Виник соціалістичний табір.

Цей генокод (територіального розширення) зберігається і для сучасної росії – обов’язкове поширення свого впливу, але впливу не економічними успіхами, часткою на світовому ринку, а саме впливом на території і фізичною загрозою.

Тема соціалізму і його поширення відпала з розпадом СРСР (1991 р.) Зазначимо, що розпад «соціалістичного табору» і СРСР відбувся не внаслідок військового втручання, а саме із-за неконкурентоспроможності та низки інших причин. На росії тема соціалістичного укладу замінена риторикою про «особливу» російську духовність, яка виняткова, правильна і відрізняється від духовності всього світу. Далі тема посилюється наративом, що весь Світ протистоїть росії і США є злом в різних іпостасях. Останнє є рудиментом часів радянської пропаганди.

Саме прагнення поширення впливу (часів СРСР), яке фактично не мало мети, крім теоретичної – про побудову  примарного щасливого майбутнього і  територіального впливу. Ця ідея супроводжувалась обов’язковим протистоянням іншому світу. Радянський союз спромігся побудувати свій  «соціалістичний табір». Ідеологічне його обґрунтування  зводилися до того, що все це робиться для народу і в ім’я народу. При цьому без відповіді залишалися питання щодо репресій проти незгодних, заборону на їх виїзд за кордон, про небажання  впускати в країну іноземців. Подивитись, як тоді казали, на «загниваючий захід»,  обивателі могли лише через призму телевізора. Радянська модель могла існувати лише як закрита, з обов’язковими репресіями.

Таким чином, там, де зайшли (окупували) радянські війська в ході завершення Другої світової війни і зберегли вплив у формі призначених урядів, – почали будувати соціалістичний уклад.

Військовий початок і надалі передбачав силовий захист «соціалістичного табору».

Відповідно, поділ на переможених країн осі і переможців­­-союзників ще раз змінюється. У 1949 р. утворено Організацію Північноатлантичного договору (військово-політичний союз). До складу НАТО увійшло 12 країн (США, Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Канада, Данія, Ісландія, Норвегія та Португалія). У 1955 р. вісім країн – СРСР, Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, Угорщина, і Чехословаччина – підписали Варшавський договір-угоду про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу.

Колишні союзники потрапляють у різні військово-політичні блоки, і блоки не як певні об’єднання, а саме антагоністичні. Надалі триває протистояння, а світовий порядок визначається як біполярний.

Боротьба розгортається у світовому масштабі за країни «третього світу», за розширення впливу. Цей вплив  справлявся військовою силою, а тому надалі міжнародні відносини супроводжувались військовими досягненнями,  фактично гонкою озброєння.

Модель НАТО не передбачає призначення і втручання в діяльність урядів у державах-партнерах. Модель Варшавського договору передбачає контроль урядів сателітом, тоді це СРСР, а точніше кремль-москва.

У країнах НАТО винаходи у військовій галузі продовжували життя (продаватись і заробляти) в цивільній економіці. Це відбувалось не тому, що «НАТО» так вирішило, а тому, що таким був економічний уклад. Відповідно, тиражування, апробація, конкуренція давали додаткові удосконалення. Модель у країнах Варшавського договору така, що ресурси концентрувались для «оборонки», так називалась військова галузь, а винаходи засекречували, що не давало економічного ефекту й апробації та удосконалення в цивільній галузі. Економічний уклад соціалістичного табору не передбачав конкуренції, хоча впроваджувались «соціалістичні змагання» і т. ін., але це не було стимулом до удосконалення.

Громадян СРСР переконували, що вони живуть найкраще, а  труднощі пояснювали оточенням ворожого світу. Щоправда, без права подивитись, як живеться іншим. Відповідно НАТО сприймалося уособленням зла. Ця модель чи то збереглась, чи то відновлена.  Президент росії в. путін констатує – «вони нам заздрять», маючи на увазі країни Заходу. Країни, які вийшли зі складу СРСР, сприймаються як такі, що вийшли з під патронату росії.

Відповідно, до розпаду СРСР у 1991 р. зберігалась ідея біполярного світу і протистояння «капіталістичного заходу» і «соціалістичного табору», щоправда, риторика часів «перебудови» (1985–1991 рр.) була пом’якшена. «Лідерство» СРСР як одного з полюсів біполярного світу полягало в наявності ядерної зброї. Тема соціалізму і соціалістичного будівництва нівельована, оскільки лишалось все менше успішних символів. В основному експлуатувались як досягнення перший політ у космос; перемога у Другій світовій війні; безкоштовна медицина і освіта. Побутові товари із «Заходу» виглядали краще, але лишались малодоступними, хоча поступово почали насичувати ринок.

Економіка СРСР за статистикою могла мати кращі показники за кількістю виплавленого чавуну, видобутих копалин, навіть кількістю тракторів. Із-за її екстенсивної природи і відсутності конкуренції не вимірювалась і не обговорювалась ефективність. Аж до розпаду СРСР його економічні показники розвитку порівнювались із показниками царської росії 1913 р.

 Екстенсивна економіка СРСР втрачала спроможність «утримувати» соціалістичний табір. Зменшення репресій привело до зміни настроїв. У 1990 р. відбулось об’єднання Німеччини.  НДР, на території якої до останнього базувались «радянські» війська, – об’єднувалася з ФРН і автоматично увійшла в блок НАТО у складі єдиної країни. Військовий контингент СРСР вийшов із НДР добровільно за згодою. Відзначимо, що процес відбувся на фоні ослаблення радянської військової гегемонії, але добровільно з бажанням східних німецьких територій, як тільки були виведені війська СРСР.

До розпаду СРСР (1991 р.) до НАТО увійшли: 1952 – Греція; 1955 – ФРН; 1982 – Іспанія.

Після розпаду СРСР, тільки через вісім років, у НАТО були прийняті країни вже колишнього «соціалістичного табору», які попередньо розглядались зоною впливу і гегемонії СРСР:

1999 – Польща, Угорщина, Чехія;

2004 – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія;

2009 – Албанія та Хорватія;

2017 – Чорногорія;

2020 – Північна Македонія.

Україна в 1994 р. стала першою з країн СНД, яка приєдналась до натівської програми «Партнерство заради миру» [1] , а в 1997 р. підписала Хартію про особливе партнерство. У 1998 р. була створена спільна робоча група Україна–НАТО. І в 2002 р. президент Л. Кучма озвучив, що Україна має намір вступити до НАТО. Але Україна не отримала «натівську парасольку». Щоправда, дипломатична робота забезпечила канали комунікацій, які дали змогу поступально надавати підтримку Україні, особливо за другої фази війни росії проти України.

Із початком  російської агресії у 2014 р. європейське співтовариство переважно намагалося «заспокоїти росію», «не дратувати росію», орієнтувалося на переговорний процес і відверте «заморожування» конфлікту на сході України, а тема окупації Криму опускалась. Цілком імовірно, що це здійснювалось під впливом росії, яка використовувала західні ЗМІ, публікувала необхідний контент, співпрацювала з аналітичними центрами і була здатна все потужно фінансувати. Цей етап можна назвати періодом «глибокої занепокоєності», що часто висловлювали європейські лідери, але він не був підкріплений значимими превентивними діями проти агресора, що російське політичне керівництво сприйняло як заохочення.

 Україна  після 1991 р. торувала шлях геополітичної незалежності, а точніше невизначеності. Хоча публіцистично говорилось про європейські цінності, про європейський вибір, навіть президентом-ставленником Кремля В. Януковичем, до моменту підписання «асоціації». При Л. Кучмі часто використовувався термін «багатовекторність», а кожний учасник нової міжнародної зустрічі називався «стратегічним партнером». У це поняття майже ніколи не вкладалось розуміння безпеки. Це був мовний реверанс і водночас сподівання на можливість більш ширших торговельних відносин.  

Очевидно, що торговельні відносини не визначаються безпековими союзами, вони можуть сприяти контактам, але не гарантують безпеки. Режим торговельних відносин більше залежить від прозорості, єдиних правил, верховенства права в економіці, ніж від політичних угод. В авторитарних і тоталітарних режимах економіка більше (повністю) залежить від політичних угод, коли режим визначає і дозволяє обмеженому колу підприємств торгувати і заробляти, але і це не гарантує сталих відносин.

Як уже зазначалося, у 2002 р. президент Л. Кучма задекларував намір вступу України в НАТО. За часів президентства В. Ющенка відбувалася агітація за НАТО і його популяризація. За президентства П. Порошенка були внесені зміни в Конституцію України, що фіксували мету вступу в НАТО (російська агресія вже розпочалась).    При В. Зеленському,  уже за відкритої війни,   Україна подала заявку на пришвидшений   на вступ до НАТО.

Увесь попередній час взаємини з НАТО сприймались як ідейний орієнтир, мовляв, Україна не готова і ближчим часом це не можливо. Фактично роззброєна Україна давалась на відкуп російській території. Не виключено, що «Захід» побоювався озброєної України, яка теоретично могла об’єднатись із росією і стати загрозою.   Московія сприймалась як більш сталий суб’єкт. Саме тому відбулась передача ядерного арсеналу з України на росію (1996 р). Хоча цивілізованим кроком була б утилізація цієї частки радянського озброєння.

Незважаючи на спроби в 1990-х рр. «відібрати Крим» в України, провокацію росії на Тузлі (2003 р.)  – в Україні була популярна ідея нейтралітету. Причина в тому, що назагал не сприймалась можливість війни з будь-яким сусідом. Українська модель нейтралітету полягала в пасивному стані з огляду на нібито безпечність європейського континенту. Україна перебувала в системі двосторонніх договорів, входила в СНД, але ні перше, ні друге не прогарантувало безпеку.

(Україна почала вихід з СНД у 2014 р. після порушення суверенітету і кордонів України росією.)

В Україні панували пацифістські настрої, а військовий потенціал скорочувався. У 90-х рр. під міжнародним патронатом і впливом ядерний потенціал передавався росії, як мінімум, щоб зменшити число учасників ядерного клубу. Концентрація ядерної зброї в «руках» росії як більш сталої і прогнозованої видавалася  безпечнішою. А от українських амбіцій при наявності ядерної зброї «Захід» остерігався. Тим більше, що Україна зразка 90-х рр. була  «терра інкогніта» в сприйняті «Заходу», оскільки ще зовсім недавно все, що було під СРСР, називалось, як мінімум, «рускіє». В цей самий час знищувалась спеціальна техніка, у тому числі літаки, а також військові об’єкти. Звичайно, що ця техніка переважно 30-х рр.   була вкрай застарілою, але це була б зовсім інша ситуація. Питання не в тому, що Україна була здатна чи ні утримувати економічно такий військовий потенціал, а в тому, що на заміну (де факто) не отримала а ні компенсацій, які можна було спрямувати в економіку, соціальне будівництво, військову модернізацію, а ні гарантій. Хоча 1994 р. був підписаний «Будапештський меморандум» Україною, росією, Великою Британією і США про нерозповсюдження ядерної зброї і гарантії безпеки Україні. Цей договір виявився номінальним,   гарантії декларативними, а країна-агресор росія – одним із підписантів. Очевидно, що тоді важко було спрогнозувати, що один із учасників виявиться агресором. Теоретичний агресор видавався чимось уявним.

Тим часом формувалась впевненість в мирну ідилію. Ігнорувалися постійні проблеми з упровадженням реформ, явними і прихованими спробами «приручити» Україну через інкорпорування агентів, як таємних, так і публічних.

Як тепер зрозуміло, В. Янукович був тим проєктом (одним із них), через який мало відбутися поневолення України. Через недореформи економіка була відносно слабкою і енергомісткою, а значить потребувала постійних дотацій. Передбачалося, що їх надаватиме росія в обмін на політичну неспроможність, а в перспективі і заміну на «вихований» політичний клас. В. Янукович мав стати «Лукашенком-2». Спочатку він мав підписувати угоди різного штибу, союзи, а потім і погодитися на умовний суверенітет в обмін на своє «царювання».

Не будучи здатною до ринкових економічних впливів, росія прагне розширювати території і пригнічувати політичну різноманітність, насаджуючи свою модель і своїх ставлеників. Це дивне прагнення розширювати території пояснюється бажанням до назви «росія» додавати слово «велікая», яке по суті означає виключно великий розмір і більше нічого. Воно не підкріплено намірами досягти прориву в будь-якій сфері. Ірраціональні амбіції, як у більшовиків початку ХХ ст., на світову революцію, світове панування. Природний стан росії всього періоду – постійне захоплення нових територій. Отже, підсвідомо легітимація реалізовується через розмір. Поняття «велікая росія» якраз і полягає в суті територіального розміру. Путін, до речі, в грудні 2022 р. назвав основним досягненням захоплення нових територій. Саме територій. Тобто  простір, території розглядається як щось сакральне. Навіть якщо цей простір буде занедбаний, зруйнований, безлюдний. Цінністю не виявились ні люди, ні технології, ніщо, крім території. Генетична установка на потребу заселення чогось і асимілювання.

Ми   стикаємось з ірраціональністю. Тому, на майбутнє, маємо розуміти, що тільки договори не можуть бути гарантом безпеки для України. Для захисту можливі дві моделі – або самостійне значне високотехнологічне озброєння, або приєднання до альянсу. Зазначимо, що позиція «нейтралітету» не означає роззброєння і тим більше – скорочення витрат на оборону. Швейцарія, як  приклад країни нейтралітету, має специфічну кон’юнктуру, а саме, по-перше, не знала воєн (окупації) з часів Наполеона (Віденський конгрес відновив незалежність Швейцарії 1815 р.); по-друге, відсутні зазіханння з боку сусідів, якими є демократичні країни з великою економікою і які входять до одного військового блоку – Німеччина, Італія, Франція; по-третє, – Швейцарія відома як країна з надійною банковою системою, якою користуються як уряди багатьох країн, так і корпорації тощо. За такої, здавалось, ідилії Швейцарія витрачає 4,5 млрд швейцарських франків (приблизно 4,7 млрд дол. США) щорічно на військову галузь.

За великим рахунком, сила альянсу, у тому числі, в кооперації, а це означає і узгодження дій, і протоколи реакцій на загрозу, і партнерство в спеціалізаціях, і обміні даними. Інакше кажучи, навіть країна з потужним військовим комплексом і сильною економікою була б набагато слабшою, а у разі виникнення загрози і необхідності скоординувати дії, домовитись і погодити потребувала б часу і  ресурсів. Тому організаційна складова, оформлена в союз НАТО, уже є частиною загальної потенції, яка посилюється сучасною технікою, а відповідно, тривають наукові дослідження і розширюється виробництво.

Інша ситуація з ОДКБ, яка стала безпековим блоком, а скоріше узаконила домінування росії над деякими колишніми радянськими республіками.

Сучасна війна проти України продемонструвала, що пряма військова загроза для країн НАТО цілком можлива. Запобігти їй можна лише наявністю технологічної зброї і армії.

Україна де-факто сьогодні безпекова парасолька для Європи, точніше щит. Якби Європа не відчувала загрозу, то Фінляндія і Швеція не реалізовували б миттєвий вступ до НАТО; Німеччина не збільшила б оборонний бюджет удвічі; Польща не подвоїла військовий контингент. Сталося це саме після віроломного вторгнення 24 лютого 2022 р. росії в Україну.

Падіння України могло означати похід росії на Захід, як мінімум на країни Балтії, Польщу, не виключається і НДР. До речі, напередодні 24 лютого 2022 р. запускалась у мережах ідея створення єдиної євразійської держави. Більшість може сказати, що це маячня, що це не можливо, як більшість говорила, що війна, яку сьогодні веде росія проти України, не можлива.

Ми дійсно маємо справу з нераціональним, а тому оперувати раціональними доводами об’єктивно неможливо.

Сьогодні, де-факто, Україна отримує допомогу, як економічну, так і військову, від країн-членів НАТО, а також і від позаблокових країн. Незважаючи на те, що військова допомога поступальна,    вона суттєва і значна, включаючи як озброєння, так і навчання. Такий стан ми можемо визначити як пряму співпрацю і де-факто партнерство. Було би логічним оформити співпрацю, яка проходить випробовування війною, – юридичним закріпленням вступу України в НАТО. Сьогодні для «Заходу» лишається невирішеним питання щодо росії, навіть після витіснення її за межі кордону України, оскільки російський концепт загарбання, помсти, «це наше» не зміниться, а значить – лишатиметься зона військової напруженості. Росія продовжує шантажувати і погрожувати ядерною зброєю. Тому витіснення російських військ з України не означає припинення конфлікту і наявності загроз. Виходячи з тієї логіки, яку демонструє політичне керівництво росії, остання після поразки в Україні скоріш за все вибере, на її погляд, слабку жертву для захоплення і демонстрації «перемоги». Ідея помсти Україні не зникне, а тому їй протиставити потрібно велику обороноздатність і розвинену економіку.

Зміна політичного керівництва на росії може відкласти питання російської агресії, можлива зміна риторики, але ближчим часом проблема не буде розв’язана. Значна частина російського суспільства вважає природним правом росії втручання в політику і території колишніх радянських республік. Російська специфіка така, що внутрішні проблеми, політична боротьба може ослабити і відкласти експансію, а економічне зростання, як не дивно, спонукати до ідеї, яка пропагується на росії, – «можем повторіть», у розумінні завдати удару, окупувати тощо. Проблема закладена тим, що в російському суспільстві більшість підтримує війну проти України, яку вони називають «спецоперацією». Також існує стійке переконання, що росія має право втручатись на території країн колишнього СРСР. Ця проблематика миттєво не зникне. Як уже зазначалося, денацифікація в Німеччині тривала 25 років після перемоги над гітлерівським режимом.

Росія, не маючи змоги атакувати країни НАТО, може вдаватись до інших заходів. Безпека України і європейська безпека не будуть гарантовані тільки перемогою України.

Висновки.

Геополітична модель біполярного світу у класичному її вигляді, коли протистояв «капіталістичний світ» і «соціалістичний табір» з їх гонкою озброєння і холодною війною, – змінилась. З одного боку, країни, які вийшли зі складу СРСР, зокрема Україна, не прагнуть і не демонструють намірів протистояння. Україна намагалась долучатись до європейських інститутів, що називається реалізувати «навздогінну демократію» без амбіцій і претензій. Найбільшим недоліком цього більш ніж тридцятирічного етапу була корупція в Україні, яка фактично була не вадою політичних і економічних інститутів, а системою взаємин. Водночас політична еліта де-факто не спроможна до успішних реформ, оскільки опікувалась вузькоклановими або приватними інтересами. Середній клас, у розумінні бізнес-середовища і креативного класу,  практично виживали в протистоянні з держапаратом. Відповідно слабка економіка і постійне вивезення капіталів з України робили її «запасним гравцем», який перебував на лаві очікування.

У свою чергу, росія зайняла позицію спадкоємиці СРСР і нахабно привласнювала всі досягнення СРСР як власні надбання, а не результат спільних зусиль щонайменше 15 республік. Останні не вступали в дискусію, чим стимулювали продовження формування зверхності за мовчазної згоди. Доречно згадати, що всі великі будівництва, розробки, навіть проведення Літніх олімпійських ігор 1980 р.  здійснювались шляхом стягування ресурсів з усього СРСР. Тому надбання радянського періоду це далеко не надбання росії. Україну в цій системі постачання називали «житницею союзу». Проте в Україні такий акцент з політичної риторики знятий з 90-х рр. минулого століття. Тільки з військовим блокуванням росією українських портів виявилось, що українське зерно потрібне у світі.

Незважаючи на те, що росію, у тому числі як ядерну державу, не викреслювали з впливових у світі, більше того, покладались як на регіонального лідера, передаючи ядерну та іншу зброю з України, – вона, як описується в книзі «Політика шимпанзе» Франса де Вааля про боротьбу за статус, почала здійснювала це – боротись за статус.

Шлях, обраний під тиском європейських партнерів на початку 1990-х рр., а саме роззброєння України, як, можливо, несталої і нестійкої, а при цьому позиціювання росії як гаранта забезпечення спокою в регіоні, виявився хибним. Відповідно, радянська ядерна зброя, яка зберігалася в Україні, під тиском обставин, за відсутності мілітаристських амбіцій і безумовного тиску Заходу, передавалась росії. Інші види озброєння в Україні скорочувались, утилізувались, обмежувались. Це підтверджує, що росія вбачалась адекватним учасником ядерного клубу і регіональним лідером. Сьогодні можна ствердно сказати, що це стратегічна помилка. Правильним рішення могла бути утилізація цієї частки ядерної зброї.

Через відкриту невиправдану злочинну    війну росія не може розглядатись як гарант і як регіональний лідер. Вона знищила суб’єктність власного статусу і не повинна розглядатись стороною переговорів.

Росія становить перманентну загрозу як країнам-сусідам, так і Світу. Це не є проблемою, породженою виключно путіним. Це базується на переконаннях росіян, які вважають, що вони можуть «втручатись» у справи колишніх республік СРСР, що не вважають війну порушенням правил міжнародних відносин. Вони впевнені, що можуть використовувати військову силу, і йдетьс?

13.07.2023


Ростислав Балабан, кандидат політичних наук, провідний науковий співробітник відділу політичних інс

ДОДАТИ КОМЕНТАР 2000
Ваше ім'я:
Коментар:
  введіть цифри на картинці
УВАГА!

З метою підвищення попиту на газету "Профспілкові вісті" редакція прийняла рішення припинити практику розміщення повного чергового номеру у pdf-форматі на власному сайті. Натомість обмежитися публікацією першої сторінки та анонсів найрезонансніших матеріалів. Пропонуємо читачам передплачувати видання. З умовами передплати можна ознайомитися у розділі ПЕРЕДПЛАТА.

НОВИНИ

10.07.2024 21:02

08.07.2024 20:16

08.05.2024 21:25

08.05.2024 21:01

05.04.2024 21:44

22.03.2024 19:35

15.03.2024 18:49

15.03.2024 18:46

10.02.2024 18:02

10.02.2024 18:01

Усі новини


Опитування

Якою б Ви хотіли бачити улюблену газету "Профспілкові вісті" надалі?

Традиційною паперовою, друкованою
- 0 %
Новітньою електронною (виключно в інтернеті за передплатою)
- 0 %
Змішаною (відкриття передплати на електронну версію при збереженні паперово-друкованого формату)
- 0 %
Усього: голосів






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2023©

01042, Украіна, м. Київ
Майдан Незалежності, 2
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання