Додаткова робота працівників держпідприємств
Як чинне законодавство регламентує роботу за сумісництвом
працівників державних підприємств?
У частині другій статті 21 Кодексу законів про працю України
зазначається, що працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної
і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно
на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене
законодавством, колективним договором або угодою сторін. Постановою Кабінету
Міністрів України від 03.04.1993 № 245 «Про роботу за сумісництвом
працівників державних підприємств, установ і організацій» передбачено
можливість запровадження обмежень на сумісництво за спільним рішенням
керівників державних підприємств, установ і організацій разом із
профспілковими комітетами лише щодо працівників окремих професій та посад,
зайнятих на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними
умовами праці, додаткова робота яких може призвести до наслідків, що
негативно позначаться на стані їхнього здоров’я та безпеці виробництва.
Обмеження також поширюються на осіб, які не досягли 18 років, та вагітних
жінок. Окрім працівників, яким законодавчими актами заборонено працювати за
сумісництвом, відповідно до постанови « Про сумісництво…» не мають права
працювати за сумісництвом також керівники держпідприємств, установ і
організацій, їхні заступники, керівники структурних підрозділів (цехів,
відділів, лабораторій тощо) та їхні заступники (за винятком наукової,
викладацької, медичної і творчої діяльності). Цей документ також встановлює,
що для роботи за сумісництвом згоди адміністрації за місцем основної роботи не
потрібно; тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати чотирьох годин
на день і повного робочого дня у вихідний день; загальна тривалість роботи за
сумісництвом протягом місяця не має перевищувати половини місячної норми
робочого часу; оплата праці сумісників провадиться за фактично виконану
роботу; відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою
за основним місцем роботи.
Загальні положення про оплату праці та відпустки, що
поширюються також і на працівників-сумісників, зайнятих у недержавному секторі
економіки, закріплено у статті 102.1 КЗпП (про оплату за фактично виконану
роботу) і ст. 10, 26 Закону України «Про відпустки» (щодо надання сумісникам
щорічних відпусток повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної
роботи у перший рік роботи на конкретному підприємстві за бажанням працівника
одночасно з відпусткою за основним місцем роботи та обов’язковості надання
сумісникам (за бажанням працівника) відпустки без збереження заробітної плати
на термін до закінчення відпустки за основним місцем роботи).
Важливим є розмежування сумісництва та виконання
додаткової роботи в порядку суміщення професій або посад. Статтею 105 КЗпП
передбачено, що працівникам, які виконують на тому самому підприємстві, в
установі, організації разом із основною роботою, обумовленою трудовим договором,
додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов’язки тимчасово
відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться
доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово
відсутнього працівника. Розміри встановлюються на умовах, передбаче-них у
колективному договорі.
Повна матеріальна відповідальність
У яких випадках настає матеріальна відповідальність
працівника за завдану шкоду підприємству?
Випадки настання повної матеріальної відповідальності
зазначено у статті 134 КЗпП України. Так, відповідно до законодавства,
працівники повністю відшкодовують збитки, заподіяні підприємству з їхньої
вини, установі, організації, у випадках, коли:
– між працівником і підприємством, установою, організацією
відповідно до статті 135.1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття працівником
на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна
та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;
– працівник одержав майно та інші цінності під звіт за
разовою довіреністю або за іншими разовими документами;
– дії працівника, якими завдано шкоди, мають ознаки діянь,
переслідуваних у кримінальному порядку;
– працівник завдав шкоди, перебуваючи у нетверезому стані;
– шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним
зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), у тому числі при
їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального
одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією
працівникові в користування;
– відповідно до законодавства на працівника покладено повну
матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації
під час виконання трудових обов’язків;
– шкоди завдано не під час виконання трудових обов’язків;
– шкоди завдано службовою особою, яка винна в незаконному
звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;
– шкоди завдано керівником підприємства, установи,
організації всіх форм власності, який винний у несвоєчасній виплаті зарплати
понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків
виплати зарплати, і за умови, що Держбюджет України та місцеві бюджети,
юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим
підприємством.
Гарантії під час працевлаштування
Які категорії громадян мають додаткові гарантії щодо
працевлаштування?
Відповідно до ст. 14 ЗУ «Про зайнятість населення» до
категорій громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні щодо працевлаштування,
належать:
– один із батьків або особа, яка їх замінює та має на
утриманні дітей віком до шести років; виховує без одного з подружжя дитину
віком до 14 років або дитину-інваліда; утримує без одного з подружжя інваліда
з дитинства (незалежно від віку) та/або інваліда I групи (незалежно від
причини інвалідності);
– діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування,
особи, яким виповнилося 15 років та які за згодою одного з батьків або особи,
яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;
– особи, звільнені після відбуття покарання або примусового
лікування;
– молодь, яка закінчила або припинила навчання у
загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, звільнилася
із строкової військової або альтернативної (невійськової) служби (протягом
шести місяців після закінчення або припинення навчання чи служби) і яка вперше
влаштовується на роботу;
– особи, яким до настання права на пенсію за віком
відповідно до ст. 26 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»
залишилося десять і менше років;
– інваліди, які не досягли пенсійного віку, встановленого
ст. 26 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування;
– особи, яким виповнилося 15 років та які за згодою одного з
батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу.
Для працевлаштування зазначених у ч. 1 цієї статті громадян
(крім інвалідів, які не досягли пенсійного віку, встановленого ст. 26 ЗУ «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», норматив працевлаштування
на роботу яких встановлюється згідно із ЗУ «Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні») підприємствам, установам та організаціям з чисельністю
штатних працівників понад 20 осіб встановлюється квота у розмірі 5% середньооблікової
чисельності штатних працівників за попередній календарний рік.
Роботодавці самостійно розраховують квоту, зазначену в ч. 2
ст. 14, з урахуванням чисельності громадян, які на умовах повної зайнятості
вже працюють на підприємствах, в установах та організаціях і належать до таких,
що неконкурентоспроможні на ринку праці (крім інвалідів), та забезпечують їх
працевлаштування самостійно. Роботодавці можуть звернутися за сприянням для працевлаштування
цієї категорії громадян до центрального органу виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції.
06.10.2013
|