ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

ЗАВДЯКИ ПРОФСПІЛКОВЦЯМ І АКТИВІСТАМ МИ ЗМОГЛИ ПРОЙТИ ТОЙ НЕЛЕГКИЙ ШЛЯХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

«П рофспілки по-діловому сприй­няли перехідний період в історії України. Минуло вже 30 років з 1991 - го, і коли цей пері­од починався, у нас сподівань було більше, ніж тепер.

Зміну суспільного ладу населення зустріло позитивно, адже це була не­залежність, до якої прагнули багато поколінь українців. У нас були надії. Але не все вийшло, як ми сподівали­ся. Був у мене друг, поет Іван Драч, з яким я товаришував і який у своєму останньому інтерв’ю сказав, що від незалежності «очікував більшого». За Союзу ж у нас не було таких бага­тих людей, а тут раптом з’явились. І з’явились вони при першому Прези­дентові. І надалі їхні статки і кіль­кість тільки зростали.

Повертаючись у ті часи, пригадую, що в ситуації зміни економічного устрою нам потрібно було організо­вувати роботу профспілок по-новому, відповідно до умов, які скла­далися. Уже не було керівної ролі компартії, а профспілки за радян­ських часів були, як тоді казали, школою комунізму, тож усе робило­ся під контролем партійних органів.

Перебудова проходила дуже органі­зовано, бо ті люди, які працювали у нас, мали досвід роботи на підприєм­ствах. І перехід хоч і був несподіва­ним, але відбувався послідовно і ви­важено. У новостворені профспілко­ві органи на рівні ЦК всеукраїнських профспілок увійшли частина людей, які працювали на постах у міністер­ствах і відомствах. Рада ФНПУ, що була створена, включала в себе лю­дей з досвідом, які обіймали впливо­ві посади. Вони мали солідну підго­товку і добре справлялися зі своїми обов’язками. Вся профспілкова ді­яльність була спрямована на те, щоб допомогти людям зорієнтуватися в нових соціально - економічних умо­вах, знайти себе і пристосуватися до нових реалій.

З’явилися несподіванки, з якими ми не мали раніше справу. Були ви­падки, коли затримували зарплату, чого не було при СРСР. Нам доводи­лося часто звертатися до новоство­реного парламенту з приводу зако­нодавчого вирішення різноманіт­них економічних і соціальних пи­тань, бо ми хотіли полегшити пере­хід до нових умов господарювання та трудових відносин для людей, які працювали на підприємствах, в школах, лікарнях, бюджетних орга­нізаціях.

Хочу ще раз наголосити: головне, що ми мали на той час, це були люди, профспілковці й активісти, завдяки їм ми змогли пройти той нелегкий шлях перетворень і становлення української державності. Це були відповідальні люди, професіонали. Вони виявили великий інтерес до того, як у нових умовах працювати­ме держава, економіка та профспіл­ки. Зміни, що відбулися, делегували їм головне – можливість самостійно приймати рішення і нести відпові­дальність за їх втілення. В цій само­стійності вони знайшли і зробили себе».

НАМ УДАЛОСЯ ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ ПРАВА ПРОФСПІЛОК НЕ БУЛО ПОРУШЕНО

Валентин Кононенко,

почесний голова Київської облпрофради:

«Р оботу в Київській обласній раді проф­спілок я розпочав у 1980 році й пропра­цював 41 рік. Обі­ймав посади секретаря, заступника го­лови, а головою облпрофради працю­вав понад 20 років.

Час, коли мені довелося працювати, був бурхливим. У 1991 році Україна ста­ла незалежною державою, і це карди­нальним чином вплинуло на профспіл­ковий рух. Важливо, що попри всі складнощі та виклики становлення но­вої держави, нам вдалося зробити так, щоб права профспілок не було поруше­но. Головне, що нам вдалося, так це збе­регти цілісну структуру і, зокрема, пер­винні організації, об’єднання на рівні районів, на обласному рівні – територі­альну. Всі ті права, які мали профспіл­ки, треба було захищати і відстоювати, спілкуючись із новоствореними орга­нами державної влади України.

Я був делегатом Установчого з’їзду професійних спілок України, на якому 6 жовтня 1990 року, за рік до набуття незалежності країною, було створено Федерацію незалежних профспілок України (ФНПУ). Нове національне профоб’єднання утворилося на базі Української ради профспілок, яка зая­вила про свою незалежність від дер­жавних органів, політичних партій і рухів та відмежувалася від ВЦРПС. Цей з’їзд став результатом кропіткої роботи, яку вели профспілки, захища­ючи інтереси трудівників. У нас була міцна профспілкова структура, були далекоглядні кадри, які пройшли со­лідну управлінську школу, де потріб­но було безпосередньо захищати тру­дівників. Проведення з’їзду було ініці­ативою знизу, яка виходила від про­стих членів профспілок, від первинних профспілкових організацій.

І як ми бачимо, курс на незалежність приніс свої плоди. Ми живемо в Укра­їнській державі, можемо вільно ви­словлювати свої думки, захищати пра­ва та інтереси людини праці».

МЕНЕ НАПОВНЮЮТЬ ВІДЧУТТЯ РАДОСТІ Й ГОРДОСТІ ЗА УКРАЇНУ

Анатолій Кубраченко,

голова Профспілки машинобудівників та приладобудівників України:

« П роголошення Незалежності України істо­рично пов’язане зі спробою дер­жавного перевороту в СРСР, який стався 19 серпня 1991 року. Його організатори напередодні створи­ли Державний комітет з надзви­чайного стану в СРСР (ДКНС) для управління країною замість пре­зидента, парламенту, підпорядку­вавши собі центральні органи ви­конавчої влади.

У цей час я очолював Київську міську організацію машинобудів­ників та приладобудівників і як член президії всесоюзної профспіл­ки перебував у Москві на її засідан­ні. Тож був не тільки свідком, а й безпосереднім учасником протидії заколотникам на вулицях Москви, які прискорили їхню поразку. Було таке враження, що це моя проф­спілкова доля делегувала мене до участі в цих історичних подіях. Коли стало зрозуміло, що заколот не вдався, я повернувся до України з передчуттям великих змін.

І незабаром вони сталися. Вже 24 серпня 1991 року Верховна Рада України, враховуючи смертельну небезпеку, що нависла над Украї­ною у зв’язку з державним перево­ротом в СРСР 19 серпня, проголо­сила Незалежність України. А зго­дом грудневий всеукраїнський ре­ферендум більш ніж 90 відсотка­ми його учасників підтвердив це доленосне рішення. Адже за пері­од гласності та відкритості біль­шості населення, яке проживало в УРСР, стало відомо, наскільки не­справедливо, з Москви, здійсню­вався розподіл здобутків потуж­них на той час промисловості й аграрного сектору України. Буду­чи десятою країною в світі за про­мисловим, трудовим потенціалом та покладами корисних копалин, за рівнем життя Україна перебува­ла на крайніх позиціях.

Час, який минув від проголошен­ня Україною Незалежності, пока­зав, що сподівання більшості на­селення на краще життя не справ­дилися. Але сьогодні, напередод­ні 30 - річного ювілею нашої краї­ни, мене сповнює відчуття радос­ті й гордості за Україну».

ОЗИРАЮЧИСЬ НА 30 РОКІВ, МОЖУ З ГОРДІСТЮ СКАЗАТИ, ЩО МИ ПРИЙНЯЛИ ПРАВИЛЬНЕ РІШЕННЯ

Леонід Сачков,

почесний голова Профспілки працівників освіти і науки України:

« П ерше, про що потрібно сказа­ти, це те, що ра­дянська влада за час свого іс­нування побудувала жорстку профспілкову вертикаль. Республі­канські профспілки не мали жод­ної самостійності, вони були лише придатком цієї вертикалі. Відпо­відно, фінансування було побудо­вано так, щоб можна було утриму­вати цю вертикаль, а система Фон­ду соціального страхування – так, щоб всі кошти до копійки, зібрані в республіках, концентрувались у центрі. З такою схемою було легко управляти профспілками. Коли по­стало питання створення незалеж­них, самостійних всеукраїнських галузевих профспілок, ми всі пере­бували у піднесеному настрої, адже мали скинути такий тягар, як партійне керівництво профспілка­ми. Переосмислити роль профспі­лок у суспільстві й відійти від не­притаманних їм завдань та більше часу приділяти роботі з людьми. Тому коли 6 жовтня 1990 року зі­брався Установчий з’їзд республі­канських профспілок, щоб отрима­ти свободу у своїх діях, делегати були налаштовані революційно, казали, що ми все зробимо, щоб жити у вільній країні. Майже одно­голосно ми прийняли рішення про створення Федерації незалежних профспілок України, а потім на своїх з’їздах ухвалили відповідні статути, де було визначено, що основним завданням профспілок є економічний і соціальний захист працівників, укладання колектив­них договорів.

У 90 - ті роки, коли люди не отриму­вали зарплати протягом 4 місяців, виникли перші протестні настрої. До цього на протести ми не виходи­ли, а тут почали підіймати людей. Було створено систему, що дозво­ляла через галузеві та колективні договори донести вимоги до про­фільних міністерств. Ми вимагали від них виконання взятих на себе спільних вимог.

Озираючись на 30 років назад, можу з гордістю сказати, що ми прийняли правильне рішення створити Профспілку працівників освіти і науки України».

29.08.2021

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини