ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Княгиня Тамара з Рівного

На загальному тлі хаосу й безладу в агропромисловій галузі СТОВ «Колос», що у селищі Рівне Новоукраїнського району на Кіровоградщині, виріз­няється багаторічною стабільністю й упевненістю у дні прийдешньому. І працівники товариства, і пайовики це відчуття впевненості пов’язують із директором – Тамарою Спориш.

ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ

Свого часу працівники КСП «Колос» попросили її очолити сільгосппідпри­ємство. Не відмовилася, бо в цьому господарстві, колишньому спецгоспі, починала свою трудову бі­ографію, тут стала зірко­вим зоотехніком. Хоч і по­саду пристойну тоді мала у міській раді, ще й ключі в кишені від кабінету ле­жали, а душа защемила ностальгією за роботою на землі, за реальною, жи­вою справою. Йшла вона на борги й розорення, але вірила у себе і в людей. Відтоді й «пустила корін­ня» на викоханій землі, згуртувала навколо себе однодумців і прихильни­ків, тож разом вони і роз­будовують свій «Колос», спеціалізуючись на рос­линництві – вирощують традиційні культури. Ху­добу тримають для влас­них потреб.

З дитинства мрія у неї була приземлена: хотіла стати… дояркою. Допо­магала сестрі на фермі – вранці до школи всти­гала разом з нею обійти корів. А потім її долю по­чав визначати випадок. Приїхали агітатори із зоо-ветеринарного технікуму – вирішила вступати. З часом подібна історія по­вторилася і з сільгоспака­демією. Легка на підйом, ніколи не роздумує, не ви­важує: досить інтуїтивної підказки – і рішення при­йняте. До речі, вона так і заміж виходила: через два тижні після зустрічей ко­ханий запропонував руку і серце. Не роздумуючи – погодилася. Одружилися тихо, чим здивували од­носельців. На жаль, чоло­вік, який інакше, як «моя Тамара», її не називав, помер.

У районі її називають княгинею. Це справді так і в прямому (нагороджена орденом княгині Ольги), і переносному значеннях. Горда, величава поста­ва, класично приваблива зовнішність, гарні мане­ри, літературна мова – ці риси гармонійно поєд­нуються зі скромністю і простотою. Якщо портрет незвичної жінки цілком відповідає коду імені «ца­риця Тамара», то харак­тер – прізвищу («спориш» означає чіпкий, живу­чий). Навіть численні лі­кувальні властивості спо­ришу притаманні жінці з таким прізвищем. Їй вда­лося вилікувати словом підлеглих, які тягнулися до чарки, ласих до чу-жого, брехунів-хитрунів. Колектив, а це близько сотні осіб, не можна на­звати ідеальним, але він дружний, старанний і на­дійний. Цього директор і домагалася.

ГОЛОД СЕЛЯНАМ НЕ ЗАГРОЖУЄ

«Торік середня зарпла­та становила 2 тис. грн (по області в галузі АПК – тро­хи більше 1 тис. грн). Тож голод нашим селянам не загрожує, – переконана Тамара Іванівна, – хто працює, той і має. Причо­му в нас немає грошей, як кажуть, із пазухи, кожна гривня – прозора. Всі пра­цівники знають розцінки за видами робіт – від них нічого не приховується. В лютому проводимо збо­ри, на яких погоджуємо умови оплати праці й со­ціальні гарантії. Мене завжди обурює, коли щось негативне порівнюють із колгоспними зборами. У нас вони проходять циві­лізовано, спокійно, у фор­мі діалогу сторін».

Коли жінки втрача­ють свої половинки, то по-різному переживають біду і самотність. Тамара Іванівна рятувалася робо­тою. Не зачерствіла вона і у ставленні до людей. Без перебільшення – це керівник із соціальною душею. Профком, який очолює Галина Гаврилен­ко, співпрацює у тандемі з адміністрацією. Спіль­но вирішують не тільки питання оплати праці, а й займаються оздоровлен­ням працівників та їхніх дітей. Віджнивувавши, наймають автобус, і всі охочі їдуть відпочивати на море. У господарстві вирішуються соціальні питання як працівників, так і пайовиків. Їм не тіль­ки орють-культивують городи, а й посівним ма­теріалом забезпечують. За потреби виділяється транспорт, надається без­відсоткова позика на при­дбання будинків, прове­дення ремонту.

До речі, невіддільна частина «Колоса» – село, в якому живуть його пра­цівники. Під патронатом товариства вся соціаль­на сфера села: освітлен­ня, дороги, школа. Поки СТОВ, приміром, не за­везе ялинку, Новий рік у школі не відбудеться. То­рік, коли постало питан­ня про закриття старших класів, Тамара Іванівна зібрала місцевих колег, і було вирішено доплачу­вати вчителям, тобто збе­регли 10–11-ті класи. Саме так треба підходити до модної сьогодні оптимі­зації соціальної сфери. Не рубати з плеча, а вивчити ситуацію на місцях і вра­хувати побажання тери­торіальних громад, яких безпосередньо стосується ця оптимізація. Так само Тамара Іванівна запропо­нувала врятувати ФАП, над яким нависла загроза закриття. У господарстві працює їдальня: обідами і вечерями працівників поля годують безплатно. Кухарі стараються, як удома.

ТАНДЕМ ДОСВІДУ ТА ІННОВАЦІЙ

«Таких мудрих і дале­коглядних керівників, як Тамара Іванівна, – вважає голова райкому профспіл­ки працівників АПК Тетяна Мороз, – можна перелічити на пальцях. Вона не про­сто працює, спираючись на власний досвід, а й постій­но вивчає усі сільськогос­подарські новації, перед­плачує чимало спеціальної літератури. Любить експе­риментувати, запроваджу­вати нові сорти. Взагалі у неї немає неулюбленої робо­ти: за що не береться – усе виконує із захопленням».

Відпочивати Тамара Спориш не вміє. Якщо ви­береться в санаторій – не добуде до кінця терміну, втече додому. У Рівному їй найкраще. Коли тяжко на душі – йде у поле. Сама водить машину, але лю­бить ходити пішки – по оранці, по стерні… Кожен клаптик землі знає. Піс­ля спілкування з полем у жінки наче крила вирос­тають. Хоч у її кабінеті й висить карта полів із позначками, де що посі­яно, але вона не любить керувати з крісла, хоче на власні очі бачити, як на­бираються сил рослини.

Найбільше непокоїть її доля землі, над якою нависла загроза розпро­дажу. Справжня біда прийде, якщо почнуть її збувати. Невідомо, у яких руках може вона опинити­ся. Вже сьогодні бачимо приклади, коли так зва­них інвесторів цікавить тільки зиск із землі – їм байдужа доля одвічної годувальниці, тих, хто на ній працює, села. Чи не час зупинити цей ци­нічний процес руйнації? Хіба нічого не навчило нас знищення під корінь КСП? СТОВ «Колос», у якому зберегли робочі місця, техніку, майно, по-господарськи ставляться до землі, піклуються про його соціальну сферу. Це яскравий приклад тво­рення, а не руйнації. Саме таку форму господарю­вання і повинна підтри­мувати держава.

Марія ІВАНОВА,Олександра ЗАЛЕВСЬКА, працівники ФПО, Кіровоградська обл.

ЩО НАЙБІЛЬШЕ НЕПОКОЇТЬ СІЛЬГОСПВИРОБНИКІВ?

«Руйнація системи виробництво–заготівля. Саме тому виник дефіцит тієї чи іншої продукції, різко підскочили ціни. треба їх регулювати й обов’язково формувати державний резерв про­дукції першої необхідності відповідно до продо­вольчої потреби, тоді не буде дефіциту, як цьогоріч трапилося з гречкою, вівсом, – запевняє Тамара спориш. – поставте нам, виробникам, план, і ми виростимо й продамо і пшеницю, і гречку, й інше зерно за економічно обґрунтованими цінами. Хай люди їдять на здоров’я. сьогодні на ринку ціни на­кручують посередники, а виробники часто зазна­ють збитків. Ми не встигли підвищити ціну на пше­ницю, а хліб уже двічі – тричі подорожчав. Сільгоспвиробники готові вирощувати все, аби тільки влада давала тверді гарантії на державні за­купівлі. приміром, якби запрацював місцевий цук­ровий завод, ми посіяли б буряк. Маємо все для вирощування цієї культури – техніку і досвід (нав­чилися вирощувати без затрат ручної праці). Іфер­ми зберегли. створіть умови – відродимо тварин­ництво. тобто потрібна нормальна державна полі­тика в галузі апк. виростити – не проблема. голо­вне – продати відповідно до якості, бо часто зер­нотрейдери намагаються безпідставно занизити клас зерна до рівня фуражного. Це нас ображає, бо ми, приміром, сіємо лише високозатратну пер­шу–третю репродукцію».

23.06.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини