ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Сила кується в боротьбі

Якби нас запитали сьогодні про найбільш притаманні йому риси характеру, відпо­відь була б однозначною: цілісність нату­ри, тверді ідейні переконання, постійна готовність допомагати іншим. І, звичай­но ж, незборима сила волі, невичерпна енергія та небайдужість до всього, що від­бувається навколо. Саме таким є Михай­ло Селіхов – ветеран комсомолу, профспі­лок і соціального страхування. 20 червня 2011 року Михайлу Ігнатовичу виповню­ється 75 років.

ДУЖІ НЕ ГНУТЬСЯ

Народився в мальовни­чому селі Перша Старові­ровка, що в Нововодолазь­кому районі на Харківщині, в багатодітній сім’ї. Батько загинув на фронті, а після­воєнні труднощі змусили юнака дбати про шматок хліба. Після закінчення се­мирічки, коли йому ледь виповнилось 14 років, пі­шов учнем фабрично-заводського навчання на Будянський фаянсовий за­вод, одночасно здобуваючи освіту у вечірній школі. Прохідна фаянсового заво­ду стала для нього рідною і, як співається в пісні, вона «в люди вивела його».

Саме там, на фаянсово­му, трапилась біда, про яку він не може розповідати без хвилювання. Через нещас­ний випадок на виробни­цтві Михайло Ігнатович був тяжко травмований із повним паралічем рук і ніг, півроку пролежав прику­тим до ліжка в Харківсько­му інституті травматології. Доля розпорядилась так, що його поклали в ту саму палату, де свого часу ліку­вався письменник Микола Островський. І доглядала його та сама нянечка (вже в літах), яка виходжувала свого часу легендарного Павку Корчагіна. «При цьо­му, – згадує Михайло Ігна­тович, – нерідко промовля­ла: «Терпи, дорогенький, Колі Островському було на­багато важче...». Коли Ми­хайлові ставало легше, його підводили до вікна. Він ди­вився на заклопотаних лю­дей і найпершим, фанатич­ним бажанням було одужа­ти, щоб улитися в той жи­вий потік, бути повноцін­ною людиною...

Надзвичайна сила волі, фізичні вправи, які він з ен­тузіазмом виконує і сьогод­ні, зробили свою справу. Вижив, як кажуть, «усім лихам на зло», а девізом його життя з того часу ста­ли слова поета: «Сила ку­ється в боротьбі, дужі не гнуться, гнуться слабі».

Коли ж отримав перемо­гу над собою і став до вер­стата на заводі, зрозумів, що життя продовжується. А неабиякі природні орга­нізаторські здібності, вмін­ня працювати з людьми сприяли обранню його мо­лодіжним лідером – очо­лив спочатку заводську, а згодом і районну комсо­мольські організації. Без відриву від виробництва закінчив історичний фа­культет Харківського уні­верситету.

Здібного й активного юнака не могли не поміти­ти «нагорі». І ось він уже на керівних посадах в комсо­мольських органах Харкова й області, в 1965 році отри­мав посаду відповідально­го організатора, а згодом за­відувача відділу ЦК комсо­молу України.

НА ЧОЛІ «ОСТРІВЦЯ НАДІЙ»

Був період у нашій істо­рії, коли доброю традицією стало направляти в проф­спілкові органи, безпосе­редньо в середовище тру­дящих, найбільш підготов­лених, перевірених життє­вим досвідом, ініціативних комсомольських працівни­ків. Цю традицію започат­кували секретарі ЦК ЛКСМУ – Л. К. Шендрик і О. В. Єфіменко.

Продовжив починання старших товаришів і Ми­хайло Селіхов, коли на по­чатку 70-х років минулого століття на запрошення то­дішнього лідера профспі­лок В. О. Сологуба очолив загальний відділ Укрпрофради, а з 1986-го на 15 років доля пов’язала його з державним соціальним страхуванням, що було у віданні профспілок.

Слід зазначити, що то були непрості часи в житті нашого суспільства, коли внаслідок так званої горба­човської «перебудови» по­чалися кардинальні зміни (часто невиправдані) в ба­гатьох ділянках економіки й управлінні нею. Це зна­чною мірою позначилося і на роботі соцстраху, його керівних органів, оскільки економіка переходила в ринкове русло.

Перебуваючи в постійно­му напруженні, зберігаючи головні принципи солідар­ності та справедливості, ке­рівництву правління і вико­навчої дирекції вдалося зберегти і цілісність фонду, який весь час залишався бездотаційним.

Суворим випробуванням для профспілок і працівни­ків соціального страхуван­ня стала чорнобильська ка­тастрофа. І тут, як і колись у молоді роки, Михайло Ігна­тович опинився серед тих, хто першим побував на ЧАЕС, серед організаторів нелегкої та небезпечної лік­відаторської роботи. А по­тім були ще не менш гарячі точки, які соцстрах і його ке­рівництво не могли залиши­ти поза увагою. Це й аварія на очисних спорудах Харко­ва, і повінь у Закарпатті, й аварії на шахтах Донбасу, і постраждалі від алопатії діти в Чернівцях...

Фонд соціального стра­хування тоді дійсно був «острівцем надії» для зне­долених людей, які потра­пили в біду, залишилися один на один зі стихією.

Із 2001 року, після реор­ганізації Фонду соціально­го страхування, перейшов на роботу до Київського представництва ЦК проф­спілки робітників металур­гійної та гірничодобувної промисловості, де працю­вав аж до виходу на заслу­жений відпочинок, якщо цей термін можна застосу­вати до ветерана.

Крізь десятиліття проніс він добрі і незабутні спога­ди, почуття вдячності до В.  О. Сологуба – найяскра­вішої постаті на теренах профспілкового руху в Україні, найближчим по­мічником якого Михайло Ігнатович залишався довгі роки. Коли ж не стало Віта­лія Олексійовича, був ініці­атором увічнення його світ­лої пам’яті: встановлення меморіальної дошки на бу­динку, де мешкав лідер профспілок, створення і презентації його книги «Бу­динок на майдані Незалеж­ності». А на пам’ятнику, до встановлення якого доклав зусиль Михайло Селіхов, викарбувані слова: «Його серце віддане людям».

«МІСТОК» МІЖ ФПУ І ВЕТЕРАНАМИ

Із кожним роком онов­лювався керівний склад у профспілках республіки. Зростала кількість тих, хто відійшов від активної ді­яльності. І тут Михайло Іг­натович за власною ініціа­тивою став зв’язковою лан­кою, свого роду місточком між ФПУ і ветеранами-профспілковцями. Постій­но підтримував і підтримує зв’язок із колишніми керів­никами регіональних та га­лузевих органів профспі­лок: В. І. Сиволоб, В. Д. Ар­бузовим, В. М. Ткаченком, В. Ю. Мельниковим, В. В. Горбуновим та багать­ма іншими ветеранами соц­страху і курортної системи. Опікується родинами тих профспілковців, соцстра­хівців, курортників, яких уже немає серед нас: В.О. Сологуба, О. В. Єфі­менка, В. В. Кулика, М. І. Шевеля, А. С. Пожида­єва, П. П. Комарчука, Г. В. Матвієнка, Б. І. Аксін­тійчука, В. М. Мешкова, М. Ю. Черних, С. А. Іванова, Ф. С. Сдержикова та інших.

Займаючи найактивні­шу позицію в усіх процесах суспільного життя, він успішно працює над ство­ренням асоціацій молодіж­ного руху в Україні, ініціює видання книг на профспіл­кову і соцстрахівську тема­тику, бере активну участь у громадських заходах, які проводять профспілки. Його всюди запрошують, усюди він бажаний гість.

...От і сьогодні щойно повернувся з рідного села, де займався організацією святкування 110-річчя шко­ли, яку закінчив 60 років тому, звідки пішов у вели­ке життя. А тут іще одна радість – Валентина Семе­нівна Шевченко, за його ор­ганізаційної підтримки, щойно завершила роботу над фільмом про жінок Чорнобиля. І так щодня...

За багаторічну плідну працю, активну громадську діяльність Михайло Ігнато­вич Селіхов нагороджений орденом «Знак Пошани», має низку найвищих комсо­мольських, профспілкових нагород. Йому присвоєно звання «Заслужений праців­ник профспілок України», і в номінації видатних людей Харківщини одне з почесних місць належить саме йому.

Коли Михайла Ігнатови­ча запитують, чи задоволе­ний він своїм життям, від­повідає: «Так, усе, що робив у житті, робив по совісті. Маю вісім онуків, якими пишаюся, і багато друзів у всіх куточках України. І якби не оті негаразди та безлад, в якому опинилася наша держава, можна було б сказати, що я щасливий».

...Згадуючи своє героїч­не минуле, він живе плана­ми на майбутнє. Адже стільки ще треба встигнути зробити в цьому прекрасно­му і неспокійному світі.

МИКОЛА КОЗАК,

ветеран профспілок, журналіст

МИКОЛА КРАВЧУК,

заслужений працівник профспілок і соціальної сфери України

16.06.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини