ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Юність, обпалена війною

«Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война…» – наспівує рядки відомої за часів Вели­кої Вітчизняної війни пісні Варвара Соловйова, коли розповідає про війну. А ще цей задумливий погляд у да­лечінь. Що згадує вона? Напевно, дру­зів, з якими її звела доля на спопелі­лих дорогах війни, кров і стогін скалі­чених солдатів, біль яких відчувала кожною клітиною власного тіла… до глибини душі. А ще радість травне­вих днів 1945го, мирне небо без гурко­ту бомбардувальників, зелену траву без крові й попелу і свіже повітря без присмаку пороху та диму.

Кожен мешканець Кілії знає її, ветера­на війни та праці. Варвара Іванівна – одна з тих, хто не з чужих слів знає про події 70-річної давнини. Її істо­рія – про людяність і без­страшність, стійкість і не­втомність, доброту і само­відданість. Цікаво, з болем у серці та сльозами на очах розповідає вона про той час, коли на нашу землю прийшла війна. У 1941-му їй було лише 15, однак у вчинках юної Варі Стacенко не було навіть краплі дитячості.

ОПЕРАЦІЯ «КІЛІЯ-ВЕКЕ»

Розпочалася історія мед­сестри, яка добровільно пішла на війну, у найдрев­нішому місті України – Кі­лії, що на Одещині. Звідти родом наша героїня. 1941-го місто на Дунаї тільки-но по­чинало оговтуватися від ру­мунської окупації. Минав перший рік від дня визво­лення Бессарабії. З режи­мом кривавого терору і по­грабування було покінчено, але королівська Румунія за­лишила у спадок мешкан­цям Кілії похмуре й спусто­шене місто. Колись квітуче, за роки хазяйнування ру­мунських бояр його було за­недбано. Залякані люди бо­ялися вимовити російське слово або «образити» за­гарбників українською піс­нею, а двері будинків не за­чинялися від постійних об­шуків і арештів.

Розповідаючи про ті часи, Варвара Іванівна ци­тує рядки з документальної повісті Володимира Синен­ка «Операція «Кілія-Веке»: «Уже на початку червня на Дунаї склалася тривожна ситуація. В усьому відчува­лося невідворотне набли­ження війни. У небі над прикордонною зоною все частіше з’являлися літаки зі свастикою. 10 червня з острова Татару було відкри­то вогонь по радянському пароплаву. Один пасажир убитий, двоє поранені, борт судна понищено кулями... А 15 червня румуни раптом почали палити у своїх плав­нях очерет. Дим густо сте­лився по річці. Солдати су­міжної сторони, надівши сталеві каски, рили окопи вздовж берега, натягували колючий дріт. Уночі з боку Кілії-Веке (Старої Кілії, Ру­мунія) чулися метушня, шум моторів, брязкіт мета­лу, іржання коней, приглу­шені слова команд і плескіт води. Баржі розвантажують або що? Але чому не вдень?..»

Ранок 22 червня припав на неділю, базарний день. На Соборній площі, як і за­звичай, юрмився люд: з’їхалися селяни із навко­лишніх сіл та хуторів, по­тягнулися туди за покупка­ми і городяни. Юна Варя працювала у чайній непо­далік. Пригадує, що десь об 11-й годині почувся гуркіт літака. Повітряний розвід­ник покружляв над містом і забрався геть. Аж раптом знову почули гуркіт літа­ків, і на пожежній вежі за­вила сирена. У небі побачи­ли п’ять чорних бомбарду­вальників.

– Рятуйтеся! – закричав хтось.

– Так то ж, мабуть, наші?..

Зі спогадів нашої герої­ні: «Кілія однією з перших прийняла на себе насту­пальний удар німців та ру­мунів. Факт на диво мало­відомий: у ході запеклих боїв кілійські моряки – бій­ці 23-го полку 51-ї Перекоп­ської дивізії і червоноар­мійці відбили атаку. Тоді як на всіх фронтах радян­ські війська відступали, кі­лійські моряки та червоно­армійці зупинили ворога і, переправившись через Ду­най, вели бої на ворожій те­риторії, довгий час утри­муючи плацдарм. Ця опе­рація тривала близько мі­сяця і дістала назву «Кілія-Веке». По суті, то були пер­ші успішні десанти в істо­рії Великої Вітчизняної ві­йни, захоплення плацдар­му і розгром ворога мали­ми силами. В результаті була захоплена ділянка во­рожої території завширш­ки 76 км та завглибшки від 2 до 8 км. При цьому знище­но близько 200 ворожих солдат та офіцерів, 720 взя­то в полон».

Від самого початку опе­рації і аж до встановлення радянського прапора на ру­мунській дзвіниці «сестрич­ка», як називали Варю по­ранені, не за наказом, а за велінням власного серця дні і ночі проводила у госпі­талі. Кого перебинтовува­ла, кому промивала рани, а кого й просто словом нама­галася підтримати.

ЧЕРЕЗ ТЕРЕНИ НА ФРОНТ

19 липня радянські вій­ськові одержують наказ за­лишити ворожу територію і відступити. Разом з пра­цівниками райкому комсо­молу та бійцями вона зали­шає рідне місто. Варі ще не виповнилося шістнадцяти, тому за віком брати участь у військових діях вона не могла. Тож змушена була підкоритися рішенню стар­ших товаришів та виїхати на Кавказ, до Тбілісі, де мала навчатися у ремісни­чому училищі. На рідній землі, наче відірвані від серця, лишилися мати, бра­ти і сестри, тому довго пе­ребувати на чужині дівчи­на не схотіла. Вдаючись до хитрощів, вона виправила у документах дату наро­дження – з 10 грудня 1925-го на 1924 рік. І, ставши у та­кий спосіб 16-річною, її було зараховано санітар­кою до військово-санітарного потягу № 132 2-го Укра­їнського фронту, який пря­мував на передову і виво­зив звідти поранених.

Де тільки не побувала Варя упродовж війни: у Польщі, Румунії, Угорщи­ні, Чехословаччині, Білору­сі. Рятувала поранених піс­ля Сталінградської битви. Дівчина згадує: «Волга була така бура, що здавало­ся, наче у ній не вода, а кров людська вирує. Бинтів не вистачало. Тому на стан­ціях набирали води і вже використані прали, відми­вали від крові та гною, пра­сували і знову перебинтову­вали поранених».

Усі воєнні роки мати ні­чого не знала про долю сво­єї доньки. Де вона і чи жива взагалі… Навіть почала роздавати речі за упокій рідної кровинки…

Скільки поранених про­йшло через руки Варі Ста­сенко, напевно, важко й уя­вити… Багато людей дове­лося зустріти їй на дорогах війни. У ті буремні роки зав’язувалася найміцніша дружба. На одній із стан­цій відбулася й доленосна зустріч із майбутнім чоло­віком. Він, новопризваний, їхав на фронт, а вона із по­раненими – у протилежно­му напрямку.

Якось вийшла за гаря­чою водою на станції, аж тут бомбардування почало­ся. Дивиться – а поїзд ру­шає. Ледь встигла вхопи­тися за ручку останнього вагона. А температура тоді була мінус десять, от і при­морозило Варюшу. Ця по­їздка значно підірвала здоров’я «сестрички», по­чалися часті застуди, а зго­дом – запалення легенів. 13 квітня 1945 року вона зму­шена була залишити своїх підопічних і сама злягла на лікарняне ліжко. Саме тоді вона й почула радісну звістку про перемогу.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Життєве кредо Варвари Іванівни – «На зло ніколи не відповідай злом. Добро за­вжди має перемагати». Ви­магала цього від інших і сама дотримувалася влас­ного постулату. Її життя – цікаве й мужнє. Після ві­йни зуміла поставити на ноги трьох дітей: рідну доньку і двох нерідних – сина та доньку другого чо­ловіка. Працювала стар­шою вожатою, вихователем школи-інтернату, началь­ником районного піонер­ського табору, який був збу­дований за її ініціативи, очолювала Кілійський РАГС. Ніколи не були їй байдужі люди, їхні долі. На­разі Варварі Іванівні Солов­йовій 86 років. Вона – єдина з учасників операції «Кілія-Веке», хто живий донині.

Олена ОВЕРЧУК, «ПВ»

«Паніки не було. Люди навіть із цікавістю спостерігали за літаками, оскільки багато хто доти їх ніколи не ба­чив. Аж раптом на мирних людей почали падати бом­би. Люди кинулися у різні сторони. Потрапили під бом­бардування ринок, район елеватора, електростанція і табір військового полку, що був розташований за міс­том. З’явилися перші поранені, загиблі. Кров проступа­ла багряними плямами, стогін було чути звідусіль…» – описує події Варвара Іванівна. Часу на роздуми не було, тому без зайвих зволікань і страху зовсім юна дівчина кинулась допомагати постраждалим. Бомбар­дувальники незабаром зникли, санітари та доброволь­ці підбирали убитих, а поранених відвозили в госпі­таль, який нашвидкуруч обладнали у міській школі.

1418 ДНІВ ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ – ЦЕ СТРАШНІШЕ ЗА ВИПАДКОВУ КУЛЮ

Наших ветеранів можна вважа­ти «останніми з могікан» – так мало їх залишилося. Ось і у Федо­ра Микитовича Позніхіренка вік солідний – 93 роки. Але з його ви­гляду не скажеш: сили в руках і ногах є, ясний розум і світла пам’ять – при ньому. Хіба що слух підводить. Ми сидимо з ним у парку лікарні «Феофанія», де він як ветеран війни проходить лікування, і я пишу Федору Ми­китовичу свої запитання.

Родом Позніхіренко із села Пирогово, яке сьогодні вхо­дить у межу міста. «А тут, – згадує ве­теран, вказуючи на тери­торію лікарні, – я в дитин­стві корів пас».

У 1939 році його і ще 12 однолітків забрали в ар­мію на строкову службу. А через два роки почалася війна.

– Ми служили в Кутаї­сі, потім нас перекинули в Баку, а потім – у вірмен­ське місто Ленінакан, у пі­хотні війська, – розпові­дає Федір Микитович.

Саме з піхотою він, ко­мандир підрозділу, пере­тягуючи на плечі проти­танкову рушницю вагою більше 20 кг, пройшов, звільняючи міста і стани­ці, Північний Кавказ.

– Був тижневий перехід, опівночі 22 січня 1943-го ми ввійшли до станиці Дми­трівська, – згадує ветеран про епізод, який став пере­ломним у його військовій долі. – І мене поранило в руку. Кілька місяців я про­вів у госпіталі в Мацесті, а після виписки був відправ­лений в особливий запас­ний полк. Через певний час у полк приїхав чоловік, який мав відібрати людей, що вміли керувати техні­кою, і сформувати з них ар­тилерійську частину. Урал дав «катюші», американці поставили під них вантаж­ні машини марки «Студе­бекер», а посадити за кермо було нікого. Я вважав, що підходжу для цього за всі­ма статтями, бо ще до армії закінчив курси водіїв, але відповідальний працівник, що вибирав нас, здається, так не думав. Він ходив повз стрій і питав: «Ти звід­ки? А ти?» Намагалися віді­брати московських чи ле­нінградських водіїв, яких вважали найкращими. А я був із Києва, до того ж мої рідні лишилися під окупа­цією, і тому я вважався не надто благонадійним. Як же мені могли довірити найсекретнішу техніку? Але з третього разу мене все ж відібрали: «Комсомо­лець?» – «Так точно!» – «Ви­ходь». Так і провоював я із своїм 43-м артилерійським гвардійським полком до самої Перемоги.

Федір Микитович зга­дує, як ходив його полк на «катюшах» у тил ворога, занурившись на 300 км углиб. Техніка прикрива­ла кавалерію під керівни­цтвом відчайдушного ге­нерала Ісси Плієва, а саму техніку прикривала авіа­ція. Через 300 км закінчив­ся бензин і снаряди. Що робити? Як повернутися? А треба ж іще перетнути дві лінії фронту! Брали по дві-три машини на буксир і просувалися. На лінії фронту артилерію на ко­лесах підтримала авіація, і через «відкрите вікно» полк повернувся до своїх.

Звичайно, по-різному люди реагували на небез­пеку. Поїхав якось Федір із помічником командира після бою на полуторці, щоб роздобути бензин, адже пального на фронті не вистачало постійно. Летить назустріч літак. Думали свій, а він набли­зився і випустив по маши­ні кулеметну чергу. У по­луторці бак знаходиться поруч із лобовим склом. Скло – вщент, уламки по­летіли в обличчя Федора, бризнула кров, машина спалахнула. Гасити по­трібно. А де помтех? У люк стрибнув і зачаївся. «А таким суворим досвід­ченим командиром за­вжди був! – посміхається, згадуючи, ветеран. – Ну, війна є війна!»

– А любов у вас на фронті була? – питаю про особисте.

– Що ви! По-перше, офі­цери нам забороняли, а по-друге, яка там любов посеред степу! А якщо зу­стрівся населений пункт, то пройшли повз нього – і все.

– Чим харчувалися?

– Надголодь жили, над­голодь воювали. У запас­ному полку годували ку­курудзою – такою жор­сткою, що й не прожуєш. Охляли ми там зовсім. На фронті видавали рис, і ми самі варили його в казан­ках на вогнищі, якщо була така можливість. А ось один наш хлопчик харчу­вався в німців. Він непога­но «шпрехав» по-їхньому, і коли наші армії стояли поруч, то переходив лінію фронту і підходив із казан­ком до німецької кухні.

– Де зустріли Перемогу?

– У невеликому німець­кому містечку Штоль­мюнде.

– А від кого дізналися про капітуляцію?

– Земля чутками бага­та. Особливо якщо така новина! Зітхнули полег­шено, обнялися...

Демобілізувався Федір Позніхіренко лише в 1946 році. Повернувся до Киє­ва, влаштувався в авто­транспортне підприєм­ство і пропрацював у ньо­му 62 роки.

– Спочатку розібрали Хрещатик, вивезли сміт­тя, а потім відбудували його заново. А після Хре­щатика звели 22 житло­вих масиви, – по праву пи­шається ветеран своїм внеском у розбудову рід­ного міста.

За самовіддану роботу його удостоєно звання Ге­роя Соціалістичної Праці. Активним було і громад­ське життя ветерана: оби­рався депутатом Верхо­вної Ради УРСР, делега­том трьох партійних з’їздів, протягом 15 років був членом президії республі­канської профспілки авто­мобілістів.

Олена СУХОРУКОВА,  «ПВ»

НАС ВИРУЧАЛА МОЛОДІСТЬ

– Діти в школі часто запиту­ють: «А страшно на війні?», – розповідає ветеран. – І щора­зу я їм відповідаю: «Ні. Тому що дістала тебе сліпа куля – і все, немає тебе. Найстрашні­ше 1418 днів і ночей жити на землі, під відкритим небом – у спеку, дощ і сніг. Від холоду сховатися ніде, речі можна ви­сушити тільки над багаттям. Молодість нас виручала. І не пам’ятаю, щоб хтось хворів».

– Першого травня ми уві­йшли до напівзруйновано­го Берліна, – згадує Петро Спиридонович Бужин­ський, мешканець Авдіївки Донецької області, гвардії старшина, командир взво­ду автоматників розвідроти 2-ї танкової армії 1-го Біло­руського фронту, учасник штурму Берліна. – Непода­лік від нашого розташуван­ня на Берлін-штрасе роз­відрота виявила метро, де розташовувався німецький госпіталь і переховувалися мешканці міста. Ми жахну­лися, дізнавшись, що вій­ська СС, які відступали, за­топили його разом із тися­чами людей.

Начальник розвідки поста­вив переді мною завдання: з 12 автоматниками вийти до головного танка, в яко­му була рація, і очікувати нового наказу. Прибувши на місце, ми розташувалися на галявині, говорили про майбутнє, чи швидко закін­читься війна і що буде по­тім. Звісно, ми всі добре розуміли, що перемога – наша, але ніхто не знав, скільки ще крові проллєть­ся до останнього пострілу.

Увечері радист викликав мене до апарата. Підняв­шись на гусеницю танка, я схилився до трубки і почув команду: розвідати обста­новку і доповісти. А коли підняв голову, то в 7–10 метрах від мене промайнула вогненна куля близько пів­тора метра в діаметрі. Ви­буху я не почув, оскільки вибуховою хвилею мене скинуло з танка і я знепри­томнів. Тривало це всього якусь мить. Коли прийшов до тями, дізнався, що «по­знайомився» з фауст-патроном. На моє щастя і щастя моїх товаришів, фа­шист промахнувся.

Пробираючись через сквер, ми натрапили на вартового. Я дав команду взяти його живим. Група захоплення зробила це майстерно за лі­чені хвилини. Полонений повідомив, що у сквері роз­ташувалася зенітна батарея з шести гармат, 85 солдатів і сержантів, трьох офіцерів. Порадившись, ми вирішили послати полоненого в бун­кер до німців, аби офіцери вийшли до нас. Вийшов га­уптман і два обер-лейтенанти. Вони заявили, що війна закінчена. Ми не заперечу­вали, зазначивши, що саме для цього ми і прийшли до Берліна, і запропонували всьому складу здатися без зайвого кровопролиття. Че­рез півгодини, склавши зброю, німці пройшли повз наші танкові колони до шта­бу бригади. Це було вже 2  травня, о 1-й годині ночі. Нам дозволили відпочити. А о 4-й годині ранку мене роз­будили розвідники: «Війна закінчена!» У підвалі ми вста­новили стіл зі снарядних ящиків, святкували.

Вийшовши на вулицю, я по­бачив яскраве ранкове сонце (мені тоді здалося, що такого яскравого я не бачив ніколи в житті), чисте блакитне небо. Стояла не­звична тиша.

По Берлін-штрасе з білими прапорами йшли дивізії і полки Берлінського угру­повання, яке здалося ра­дянським військам.

О 8-й ранку командир тан­ка, лейтенант Ширяєв, підій­шов до мене і запропонував проїхати до Рейхстагу. Від такої спокуси важко було втриматися. Рейхстаг димів. Навколо стояли радянські танки. На сірих колонах – написи переможців. Я теж написав крейдою: «Ми з Донбасу», хотів додати «Ав­діївка», але вирішив, що моє рідне місто маловідоме, і дописав «Сталіно».

06.05.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини