ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«Мрія», що стала сенсом життя

Софія Іванівна Дев’ятова народилася 20 липня 1932 року в селі Савинці Ярмолинець­кого району Хмельницької області. 1978 року закінчила Вищу школу профспілок у Москві. У 1951–1989 роках – обплітальниця, майстер, старший майстер, наладчиця заводу «Укрка­бель». Депутат Київської міської ради (1967–1973), Шевченківської районної ради в м. Києві (1960–1964).

Делегат 25-го з’їзду КПРС, 12–14-го з’їздів профспілок СРСР, Всесвітнього конгресу жінок (1982). Член міськпромради, міському партії, секретар цехової парторганізації впродовж ба­гатьох років.

1966 року за успішне виконання семирічного плану, досягнення високих показників, виявле­ну трудову доблесть їй присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Лені­на і золотої медалі «Серп і Молот».

Нагороджена орденом Леніна (1966), орденом Трудового Червоного Прапора (1975), орде­ном Княгині Ольги (2005), медалями, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1981), Почесною грамотою Президії Верховної Ради СРСР (1966), має почесний титул «Українська мадонна» та є переможницею конкурсу «Ки­янка року–2011».

Із 1990 року – керівник та солістка народного ансамблю «Мрія» – переможця багатьох конкурсів. Багаторазово відзначена дипломами та подяками за актив­ну участь у творчому житті, збереження традицій аматорського мистецтва.

Для Софії Дев’ятової схо­дження на вершини слави почалося 1951 року, коли вона вперше переступила поріг відо­мого київського заводу «Укркабель». Вона завзято почала опановувати складне ремесло обплітання кабелів бавовняни­ми нитками. Для різних видів дротів необхідна була певна пряжа, тому за одну зміну дово­дилося міняти на верстатах до 550 шпуль – велетенських бобін. Робота не з легких. Від пряжі, просякнутої їдким антистати­ком, пекло руки, дерло в горлі. Ноги гули від утоми, та Софія Іванівна не давала собі посла­блень. Важка праця стала звич­ною. Замість належних 20 вер­статів обслуговувала 25. Особис­ту семирічку виконала за 5 ро­ків. Досвідом охоче ділилася з колегами, допомагала молодим. І навіть була визнана кращим наставником Києва.

Якось, повернувшись додо­му після тризмінної роботи, ля­гла відпочити. Розбудив дзві­нок та грюкіт у двері. Директор заводу і секретар парторганіза­ції, сміючись, повідомили: «Ну що, скажемо відразу: тобі при­своєно звання Героя Соціаліс­тичної Праці».

А далі роботи додалося втри­чі – зустрічі, засідання, висту­пи з високих трибун, до яких потрібно готуватися, інтерв’ю, партійна й профспілкова діяль­ність. Якось у Москві після чер­гового засідання гостей повез­ли в ресторан. У залі, як і нале­жить, гриміла музика. Софія Іванівна не витримала, узяла мікрофон. Заспівала популяр­ну тоді «Ромашки спрятались» (до речі, її найулюбленішу й до­нині). І зал, і музиканти вла­штували овацію…

1989 року Софія Іванівна ви­йшла на пенсію та без діла си­діла недовго. В інституті герон­тології, де лікувалася разом із чоловіком, зустріла давню зна­йому. Вона, знаючи про чудові вокальні таланти подружжя, умовила виступити перед ліка­рями та пацієнтами. Три кон­церти відбулися «на ура». Неза­баром їх запросили взяти участь у конкурсі «Співуча ро­дина», де перемогли несподіва­но для самих себе. «Ви не пові­рите, – розповідає Софія Іванів­на, – часом серце прихопить, тиск підніметься, тож який кон­церт? Але поспіваємо – дивиш­ся, і без ліків обійдеться».

Тож самодіяльні артисти ви­рішили продовжити концертну діяльність. До Дев’ятових при­єдналися й інші ветерани. Ви­ступають в санаторіях, будин­ку відпочинку, госпіталях, на літніх естрадах, районних сце­нах. Концерти «Мрії» адресова­ні переважно літнім людям, проте приходять і молоді. Слу­хають, дивляться, заряджають­ся енергією й оптимізмом юних душею ветеранів.

Про велику популярність «Мрії» свідчать численні схви­льовані записи шанувальників у «Книзі відгуків», яку веде Со­фія Іванівна. Але, на лихо, дня­ми забула її на лавці біля бу­динку, очікуючи на автомобіль, що відвозив на концерт. Згада­ла про «Книгу», від’їхавши вже далеко. І коли почали шукати, її не залишилося й сліду.

Ансамблю виповнилося 23 роки. За цей час відбулися по­над тисячу концертів. У репер­туарі – українські та російські народні і сучасні пісні, роман­си, танцювальні номери, гумо­рески. Особливе місце належить пісням військової тематики, що хвилюють і виконавців, і слуха­чів старшого покоління. І хоча середній вік музикантів уже пе­ретнув сьомий десяток, вони сповнені сил, ентузіазму й ма­ють великі творчі плани. Вони несуть світло, радість, зігріва­ють теплом серця глядачів.

«Мрія» брала участь і пере­могла в конкурсі «Таланти твої, Україно», носить почесне зван­ня «народного» з врученням ди­плому. А скільки має подяк і грамот від органів влади різних рівнів і громадських організа­цій – важко й порахувати, адже їх більше сотні.

 Володимир Горецький:

«Робота техінспекції праці профспілок була спрямована насамперед на захист постраждалих»

 Пропрацював я в технічній інспек­ції праці профспілок України 33 роки. Пройшов шлях від рядо­вого технічного інспектора праці Профспілки працівників паперо­вої та деревообробної промисловості України до завідувача відділу охорони праці Укрпрофради, Федерації незалеж­них профспілок, а потім керівника управління охорони праці та здоров’я Федерації профспілок України. Я зовсім не шкодую за жодним днем роботи в профспілках і пишаюся тим, що діяль­ність технічної інспекції праці була дій­сно спрямована насамперед на захист постраждалих на виробництві.

Коли я починав працювати, в Україні фіксувалося майже 4 тис. смертельних ви­падків. Через упровадження низки додат­кових профілактичних заходів нам удало­ся довести цей показник до 1800 випадків.

Саме з ініціативи профспілок запро­ваджувалися вимоги, згідно з якими охо­роною праці повинні були займатися всі: від бригадира та майстра до міністра. Активно діяла схема оперативного контролю за охороною праці, яку затвер­див уряд. На кожного заступника міні­стра, який відповідав за певний напрям роботи, було покладено цілий комплекс обов’язків з безпеки праці на виробни­цтві. І все це виконувалося.

Більше того, профспілки весь час на­полягали на тому, щоб технічна інспек­ція праці підвищувала власний профе­сійний рівень. З цією метою проводили­ся загальнореспубліканські наради та кущові семінари.

Профспілки здійснювали багато про­філактичних заходів з охорони праці: зо­крема, було введено оперативний контроль у галузях народного господарства, який працював і приносив свої результа­ти. Вивчався та запроваджувався пере­довий досвід безпечної праці у виробни­чих бригадах.

Аналіз виробничого травматизму, який проводила техінспекція праці, ви­світлював дійсну ситуацію, яка існува­ла. Враховувалися конструктивні недо­ліки на виробництві, які обов’язково усу­валися. На цій підставі планувалися за­ходи щодо запобігання виробничому травматизму. І від цього отримували користь як працівники, так і підприємства.

Хочу загострити увагу на тому, що ни­нішнім профспілкам необхідно протиді­яти звинуваченням потерпілих у нещас­них випадках. Саме це якраз і сприяє профілактичній роботі. Адже звинува­чення потерпілого чи загиблого – остан­ня справа.

Сьогодні я з острахом спостерігаю тривожну ситуацію із смертельними ви­падками на виробництві, дуже багато яких приховуються від обліку. Та, на жаль, ніхто не звертає уваги на те, що майже скрізь люди працюють на заста­рілому обладнанні, в пристосованих при­міщеннях та шкідливих умовах.

Дуже хочеться, щоб упроваджувалася практика розгляду причин та обставин всіх нещасних випадків на засіданнях профспілкових органів, де їм надавалася б відповідна оцінка. Це і буде захистом працівників, профілактикою виробничо­го травматизму та професійних захворю­вань. Сподіваюсь, що такі часи скоро настануть.

Сторінку підготували Олена ОВЕРЧУК, Тетяна РУБАН

«ПВ»

Фото Кирила ЛАТИШЕВА

28.09.2013

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини