« на головну 12.12.2018
Архів номерів  •  Актуальний номер » (978)
29
Листопад
 
Інтерв’ю
 
Степан Кривов’язий: «Кабмін уже четвертий рік не передбачає в бюджеті жодної копійки на лісо- господарські заходи»

Степан Кривов’язий: «Кабмін уже четвертий рік не передбачає в бюджеті жодної копійки на лісо- господарські заходи»


РУБРИКИ


Передплата





Статті Особистість

Софія Вербицька – серце і розум організації

Софія Вербицька – серце і розум організації

 Софія Степанівна Вербицька на­родилася 9 лютого 1938 року в селі Вороньків Бориспільсько­го району Київської області. Має вищу освіту – закінчила Київ­ський інститут народного госпо­дарства (1972), Академію сус­пільних наук у Москві (1978). За комсомольською путівкою по­їхала працювати на шахту № 1 м. Новогродівка Селидівсько­го району Донецької області. У 1956–1958 роках – стволова шах­ти (підземна), 1958–1976 – кру­тильниця, майстер виробничого навчання, старший інженер-технолог, заступник секретаря, секретар парткому ВАТ «Київхімволокно». У 1976–1980 роках перебувала на партійній роботі, у 1980–2005 була головою Київської міської ради профспілки працівників хімічної та нафтохімічної галузей промисловості. Де­путат Верховної Ради Україн­ської РСР (1975–1980), секре­тар комісії по комунальному і побутовому обслуговуван­ню, депутат Київської міської ради (1964–1970), Дніпров­ської районної ради в м. Киє­ві (1970–1992). Делегат з’їздів КПРС та профспілок Украї­ни, член бюро ЦК комсомолу України, делегат Українсько­го та Всесоюзного зліту сту­дентів (1970), учасник Україн­ського (1968) та всесоюзних фестивалів молоді та студен­тів (1971, 1972). Відмінник хі­мічної промисловості СРСР (1964). В 1966 році за видатні заслуги у вико­нанні завдань семирічного плану із збільшен­ня випуску хімічної продукції і досягнуті ви­сокі показники в роботі їй присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Війна забрала батьків, позба­вивши її дитячих радощів. Минало важке дитинство, але думки та мрії завжди ли­нули далеко, прямували до світлих бажань. Серед дітей Софій­ка вирізнялася активністю, дисци­плінованістю, у ній постійно про­буджувалося бажання творити: на пришкільних ділянках нові куль­тури вирощувала, квіти сіяла й об­робляла сама, щоб радували всіх. Особливо відзначалася організа­торськими здібностями. Всі діти бажають бути самостійними, до­рослими, у кожного є своя мрія. Для неї ж «бути дорослою» означа­ло брати на себе певні обов’язки, відповідальність, нести тягар важ­ких буднів. Саме в школі заклада­лися основи її характеру: праце­любство, самодисципліна, оптиміс­тичний погляд на життя, незважа­ючи ні на що. Характер її на шляху пізнання життя, хоч яким довгим і важким він не був, кликав тільки вперед. Відчувала в собі невичерп­не джерело сили й енергії.

Коли держава покликала комсо­мольців на розбудову країни, Софія відгукнулася першою, агітувала інших підтримати рішення партії і своєю працею зміцнювати рідну Україну. Однією з перших отрима­ла комсомольську путівку в райко­мі комсомолу м. Бориспіль. Вважа­ла, що розбудова країни після пере­моги над ворогом – найголовніший обов’язок для кожного. Дорога жит­тя привела її на шахту № 1 у Ново­гродівці, що на Донеччині. Саме в шахті, працюючи стволовою, ще раз підтвердила, що вона – міцна духом жінка. Сила, активність, іні­ціативність, наполегливість – усі ці риси неабияк допомагали їй у ро­боті. Старші колеги були впевнені: норми виробітку за зміну виконає за двох чи трьох, сама впорається, без помічників. 18-річна дівчина працювала краще за ветерана, зрі­лу людину. Досягаючи трудових вершин, її душа співала від гордос­ті, бо працювала вона завжди на ра­дість людям.

1958 року вийшов закон, що забо­ронив жінкам працювати під зем­лею. Саме тоді столиця України на довгі роки прийняла в свої обійми Софію Вербицьку. Вона освоїла про­фесію крутильниці на комбінаті «Київхімволокно». Завдяки роботя­щим рукам прийшов досвід і умін­ня. Першою в колективі Софія Вер­бицька прийняла зобов’язання ви­конати семирічний план достроко­во. Однією з перших розробила осо­бистий комплексний план підви­щення продуктивності праці. Була ініціатором багатьох починів: за підвищення продуктивності праці, економію сировини, впровадження новітніх технологій. Тисячі робіт­ників комбінату підтримали її твор­чі ініціативи. Душа Софії Степанів­ни була сповнена ентузіазмом та бажанням зробити якомога більше: передавала досвід роботи молодим трудівницям, була майстром вироб­ничого навчання, сама навчалася в технікумі легкої промисловості, а згодом – інституті народного госпо­дарства на вечірньому відділенні, а ще – депутатські справи, десятки громадських доручень… Софія Вер­бицька свою семирічку виконала за п’ять років. 49 працівників «Хімво­локна», передовиків-новаторів, в один день отримували високі наго­роди країни, ордени й медалі. Серед них наймолодшою була 28-річна Со­фія Вербицька, яка отримала най­вищу нагороду – медаль «Золота Зірка» та звання Героя Соціалістич­ної Праці.

Щоденна напружена праця на­повнювала змістом життя Софії Степанівни. Любов до своєї профе­сії та спілкування з людьми дода­вали їй надзвичайної енергії, енту­зіазму, її очі світилися радістю. Со­фія Вербицька працювала на різ­них ділянках: була технологом цеху, займалася партійною, проф­спілковою та громадською робо­тою. І скрізь до неї тягнулися люди, дякуючи їй за доброту, щирість і сердечність, за вміння відчути і зрозуміти чужий біль чи радість.

Софія Степанівна каже, що ко­жен день – це сонце, мета, до якої прямуєш, а ніч – аналіз обставин, у яких ти живеш. Мабуть, через ото­чення, події, що закарбувалися гли­боко в серці, через ставлення до праці вона прийшла до гармонійно­го внутрішнього стану, що дозво­лив розкрити особистість та повною мірою реалізуватися у житті.

Нині Софія Вербицька – голова Ради організації Героїв Соціаліс­тичної Праці м. Києва. Головне її за­вдання – всебічний захист соціаль­них, економічних, вікових та інших інтересів членів організації. Софія Степанівна піклується про здоров’я та побут кожного члена організації, про їх морально-психологічний стан. Вона, як і інші члени організа­ції, є оптимістом, тому за велінням серця робить свій внесок у суспільно-громадське життя міста. Зокре­ма, організація бере активну участь у заходах, присвячених відзначен­ню Дня Перемоги, днів визволення України та Києва від німецьких за­гарбників. Для цих людей праця – справа честі, доблесті, гідності і сла­ви. Кожен із них йшов на роботу з радістю, а з роботи – з гордістю.

Побажаємо нашим ветеранам міцного здоров’я, наснаги та неви­черпної енергії, що допомагає жити, творити, ділитися досвідом та надихати.

 

  ЄВГЕНІЯ БОНДАР: «МОЄ ПОКЛИКАННЯ – СЛУЖИТИ ЛЮДЯМ»

 За плечима цієї комунікабель­ної, щедрої на добро людини чимало років життя. Але вона так cамо невгамовна, як і в роки своєї молодості – бурх­ливої, емоційної, спо­вненої творчих знахідок, успіхів і тимчасових роз­чарувань. В її долі, чис­тій і осяйній, як мамині очі, міцно переплелися щирість, доброзичливість і прагнення творити до­бро. Євгенія Василівна Бондар понад 30 років від­дала нелегкій роботі – профспілковому руху на Хмельниччині. Нині вона – голова первинної вете­ранської організації Федерації профспілок області й охоче розповідає про свій трудовий шлях.

 Валерій МАРЦЕНЮК

Петро ШКРОБОТ

– Моє дитин­ство і юність минули в селі Яснозір’я Віньковецького району на Хмельниччині. Народи­лась у багатодітній родині. Найрідніші люди – батько, завідуючий фермою Василь Іванович, та ненька, колгосп­ниця Ганна Омелянівна, при­вчили мене вставати вдосвіта й трудитися не покладаючи рук. Перші батьківські уроки – на все життя…

Коли розпочалась Велика Вітчизняна війна, батько пішов на фронт. Разом із матір’ю довелося пережити голодні й холодні дні і ночі, а після Перемоги – розбудо­вувати зруйнований фашис­тами колгосп. Батько повер­нувся з фронту інвалідом, прикутим до ліжка. Весь тя­гар домашніх турбот ліг на наші з ненькою плечі.

Після закінчення Грим’яченської середньої школи пішла працювати в рідний колгосп свинаркою. Спілчани обрали мене секретарем комсо­мольської організації. Потім була старшою піонервожа­тою Осламівської та Грим’яченської семирічки, що на тій же Віньковеччині, та одно­часно вчителем математики. Була комсомольським та профспілковим активістом. Без протекції, самотужки до­лала щаблі ділової кар’єри, фахового зростання. Зокре­ма, на комсомольській робо­ті – від завідувачки відділу шкільної молоді та піонерів до другого секретаря Хмель­ницького обкому комсомолу.

– Євгеніє Василівно, будь ласка, декілька слів про те, як Ви пов’язали свою долю з профспілками.

– Працюючи в обкомі комсо­молу, мою кандидатуру вису­вали на високі посади в пар­тійних органах. Але коли зайшла мова про посаду се­кретаря Хмельницької облпрофради, я погодилася. Бо, як уже казала, знала роботу профспілок, була їх активіс­том. В січні 1972 року мене обрали секретарем ради профспілок. Тут головним чи­ном і виявилися мої риси ха­рактеру. Скажу без перебіль­шення, я горіла на роботі і своєю доброю енергією заря­джала колег, своїх підлеглих.

– Як секретар облпрофра­ди, а після заступник Голо­ви ФПО, Ви, Євгеніє Васи­лівно, багато зробили для розвитку профспілкового руху. Свідчення цього – звання «Заслужений пра­цівник соціальної сфери України», орден «Знак по­шани» та шість медалей...

– Так, я намагалася зробити все, що від мене залежить, для розвитку профспілково­го руху в нашому регіоні. Профорганізації активно за­хищали інтереси своїх спіл­чан, їхні законні права. Дба­ли про їх відпочинок, соці­альний захист, медичне об­слуговування, спортивне та культурне життя. В усьому підтримувала їх ініціативи.

– Євгеніє Василівно, на проф­спілковій конференції 2000 року Ви зняли свою кандида­туру з посади заступника го­лови ФПО, хоча спілчани просили залишитися…

– Так, час бере своє. Стан здоров’я погіршився, вини­кли й інші проблеми. Тому твердо вирішила, що піду у відставку. До слова, тодішній голова облдержадміністра­ції Віктор Лундишев також просив залишитися, але я своєї думки не змінила.

– Перебуваючи на заслуже­ному відпочинку, Ви й досі не пориваєте зв’язків з профспілками.

– Після виходу на пенсію працювала заступником ди­ректора підприємства «Навчально-культурний центр «Побужжя». Нині очолюю ветеранську організацію Федерації профспілок об­ласті. Ми робимо все, аби підтримати й усіляко допо­могти сивочолим ветера­нам профспілок.

22.09.2013


Олена ОВЕРЧУК, редактор відділу «ПВ»

Коментарі

#1 23.02.2014 14:27 добавил: Настя | додати коментар

Це моя бабуся)))

 
ДОДАТИ КОМЕНТАР 2000
Ваше ім'я:
Коментар:
  введіть цифри на картинці
УВАГА!

З метою підвищення попиту на газету "Профспілкові вісті" редакція прийняла рішення припинити практику розміщення повного чергового номеру у pdf-форматі на власному сайті. Натомість обмежитися публікацією першої сторінки та анонсів найрезонансніших матеріалів. Пропонуємо читачам передплачувати видання. З умовами передплати можна ознайомитися у розділі ПЕРЕДПЛАТА.

НОВИНИ

02.12.2018 23:51

02.12.2018 23:51

19.11.2018 17:37

19.11.2018 17:36

19.11.2018 17:35

26.10.2018 20:54

26.10.2018 20:54

26.10.2018 20:53

26.10.2018 20:41

26.10.2018 20:41

Усі новини


Опитування

Чи подобається вам новий дизайн газети?

Так
- 63,89 %
Ні
- 31,94 %
Усього: 72 голосів


Аккумуляторы для ноутбуков
Интернет-магазин по продаже батарей и блоков питания.






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2018©

01042, Украіна, м. Київ
бульвар Дружби народів, 5.
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання