« на головну 12.08.2022
Архів номерів  •  Актуальний номер » (1167)
21
Липень
 
Інтерв’ю
 
ООН УПЕРШЕ ВШАНУВАЛА ВИСОКИМИ МІЖНАРОДНИМИ НАГОРОДАМИ МЕДПРАЦІВНИКІВ-ЛІКВІДАТОРІВ ЧАЕС

ООН УПЕРШЕ ВШАНУВАЛА ВИСОКИМИ МІЖНАРОДНИМИ НАГОРОДАМИ МЕДПРАЦІВНИКІВ-ЛІКВІДАТОРІВ ЧАЕС


РУБРИКИ


Передплата





Статті Особистість

Ясна й чиста зірка його

Ясна й чиста зірка його

 Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни,

пірну я у тебе, ти – в мене пірни,

бо вирвався стогін, кудлатий, як дим,

не хочу пробути ні добрим, ні злим.

Жорстока розплата – минуле життя,

і кров постигає. Звіряче виття

уже закушпелило погляд німий,

од цих несусвітних страшних веремій,

не хочу й на очі – ні ночі, ні дня,

простую наосліп – іду навмання,

та кожного кривда мене обпіка

і падає в серце солоно-гірка

сльоза спроневіри: людино, єси

твоєї біди це страшні голоси,

бажання добра із передсвіту тьми,

не злодій конає – конаємо ми.

У грудях ропавий бубнявіє щем

за цих баляндрасників, дурнів, нікчем,

і гостре бажання зринає як рик:

ще вистане мужности вибути вік,

ще виживу, вистою, викричу я –

допоки поглине мене течія.

Хай світ збожеволів, та розум ясний

і зісподу входить у витлінні сни.

Ще треба терпіти і марне – клясти.

Лиш ти мене, Господи-Боже, прости!

Господь через Ісуса Хрис­та в його земному житті, хресних стражданнях, смерті і Воскресінні зро­бив крок назустріч лю­дям заради їх спасіння та вічного життя. Відтоді кожен з нас має змогу зробити власний крок до Бога і мати життя вічне у заснова­ній ним Церкві.

Моїм особистим першим кро­ком до Бога на шляху оцерковлен­ня була зустріч із Василем Стусом на майдані біля Святої Софії 19 листопада 1989 року. Того дня Василь Стус разом із своїми по­братимами Олексою Тихим та Юрієм Литвином в домовинах прибули до Києва і були поховані на Байковому кладовищі. Відтоді православ’я й справжнє україн­ство в моєму житті стали тотож­ними за духовною сутністю поняттями.

Україна після офіційного від­значення 1000-ліття Хрещення Ки­ївської Русі 1988 року вступила в нову добу історичного буття, і його поетичним вісником став Ва­силь Стус. Пророчими виявилися слова поета: «…і в смерті обернуся до життя…». Власні переживання від безпосередньої участі в непе­ресічних історичних подіях були покладені на папір і опубліковані під назвою «Третє прощання» в га­зеті «Агро», що видавалася в м. Коломиї.

Після виходу в світ матеріалу трапилася нагода познайомитися з родиною Василя Стуса – дружи­ною Валентиною і сином Дмитром. Перші враження можна було по­рівняти зі станом духовного катар­сису. Адже мені довелось сидіти на тому стільчику, де сидів Василь Стус, та пити чай з тієї чашечки, з якої довелося пити йому.

Це знайомство поклало поча­ток багаторічній дружбі з Дми­тром Васильовичем Стусом. У 1992 році, після виходу в світ поетич­ної збірки «Золотокоса красуня» під редакцією Дмитра Стуса, наша співпраця набула активного характеру. За моєї участі та під­тримки президента Академії аграрних наук Михайла Васильо­вича Зубця в цій новоствореній українській Академії було прове­дено вечір пам’яті поета та пере­дано частину накладу поетичної збірки до наукової бібліотеки. Далі були поїздки до міст Івано-Франківська та Львова за участі Олі Богомолець та українського науковця зі США пані Марти Богачевської-Хом’як.

Не відмовився Дмитро Стус від запрошення на виступ до Лемешів­ської середньої школи, що в Яго­тинському районі на Київщині. З великим успіхом пройшли поетич­ні заходи на підприємствах ВАТ «Київхліб»: Дослідному хлібоком­бінаті та хлібокомбінаті № 10.

Поезія Василя Стуса стала ду­ховним світлом після 70-річного періоду духовного мороку тоталі­тарної доби в незалежній Україні через граничну неподільність по­етичної творчості й особистої життєвої долі митця. «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природнє почуття зненависті, звільняється від неї, як од сквер­ни. Поет – це людина насамперед, а людина – це, насамперед, добро­дій, якби було краще жити, я б вірші не писав, а – робив би коло зем­лі. Ще зневажаю політиків, ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні впра­ви», – писав Василь Стус.

Попри тюремне ув’язнення та відстані в просторі й часі Василь Стус залишався сином для батьків, вірним побратимом, люблячим чо­ловіком, ніжним та вимогливим батьком. Дмитро Васильович про­довжує справу свого батька на по­саді генерального директора Наці­онального музею Тараса Шевченка у м. Києві. За видання книги «Ва­силь Стус: життя як творчість» йому присуджено Державну пре­мію України ім. Т. Шевченка.

З нагоди підготовки до 75-річчя від дня народження поета, що від­значався 6 січня 2013 року, медіа-центр ФПУ у рамках Меморанду­му про співпрацю з Українською Православною Церквою разом з релігійними громадами УПЦ Різд­ва Пресвятої Богородиці та Препо­добних Зосима і Савватія Соло­вецьких започатковують прове­дення низки заходів духовно-просвітницького спрямування, зо­крема конкурсу творчих робіт се­ред учнівської молоді під назвою «Бо ти і є Вітчизна…».

Олег ШАРОМИГОВ

 

  КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ

6.01.1938 – у сім’ї Семена Дем’яновича та Ілини Яківни Сту­сів народилася четверта дитина – Василь.

1940 – із села Рахнівки Вінницької області родина поета пе­реїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хімічних заводів міста.

1944–1954 – навчання в середній школі № 75 м. Сталіно.

1954–1959 – навчання в Сталінському педагогічному інсти­туті за спеціальністю «українська мова та література».

15.08–15.10.1959 – вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.

11.1959–11.1961 – служба в лавах радянської армії.

7.12.1961–16.01.1963 – вчитель української мови та літерату­ри в середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області.

15–23.03.1963 – підземний плитовий шахти «Октябрьская» м. Донецька.

26.03–26.10.1963 – літературний редактор газети «Социа­листический Донбасс» м. Донецька.

Від 1.11.1963 – аспірант Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Шевченка із спеціальності «теорія літератури». Пе­реїзд до Києва.

4.09.1965 – виступ протесту в київському кінотеатрі «Украї­на» з приводу репресій проти української інтелігенції.

20.09.1965 – відрахований з аспірантури за «систематичне по­рушення норм поведінки аспірантів та співробітників нау­кового закладу», тобто за виступ у кінотеатрі «Україна».

28.09–23.11.1965 – робота в будівельній бригаді, а згодом кочегаром Українського науково-дослідного інституту садівництва у Феофанії під Києвом.

10.12.1965 – одруження з Валентиною Попелюх.

14.01–1.06.1966 – спершу молодший, а невдовзі – старший науковий співробітник Центрального державного істо­ричного архіву УРСР. «Звільнений за власним бажанням – за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубко­ва з Інституту літератури» (З автобіографії В. Стуса від 23.07.1966).

Від 17.09.1966 до арешту – старший інженер відділу техніч­ної інформації проектно-конструкторського бюро Мініс­терства промисловості будівельних матеріалів м. Києва, а потому – старший інженер проектно-технологічного об’єднання.

12.01.1972 – перший арешт поета.

7.09.1972 – суд, за вироком якого Василя Стуса засуджено до 5 років ув’язнення та 3 років заслання.

1972–01.1977 – відбуття покарання в таборах у Мордовії.

11.1975–02.1976 – перебування в спеціалізованій ленін­градській лікарні з приводу операції на шлунку.

Від 5.03.1977 – заслання в селищі ім. Матросова Тенькін­ського району Магаданської області; робота «учнем проходчика гірської підземної ділянки» та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова об’єднання «Севервос­токзолото».

1978 – поета прийнято до РЕМ-клубу.

Серпень 1979 – повернення до Києва.

Початок жовтня 1979 – вступ до Української Гельсінкської групи.

7.10.1979 – за Стусом встановлено адміністративний на­гляд.

22.10.1979–11.01.1980 – робота формувальником II розря­ду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни.

Від 1.02.1980 до арешту – робота в цеху № 5 українського промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної крайки на конвеєрі.

14.05.1980 – другий арешт.

Кінець вересня 1980 – суд, на якому поета було засуджено до 10-річного ув’язнення та 5 років заслання.

Від 11.1980 – відбуття покарання в таборі особливого ре­жиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського району Перм­ської області.

Весна 1981 – останнє побачення з рідними.

1982 – рік камери-одиночки.

Уночі з З на 4.09.1985 Василь Стус помер у карцері табору ВС-389/36.

17–19.11.1989 – перевезення на київську землю праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.

10.01.2013



ДОДАТИ КОМЕНТАР 2000
Ваше ім'я:
Коментар:
  введіть цифри на картинці
УВАГА!

З метою підвищення попиту на газету "Профспілкові вісті" редакція прийняла рішення припинити практику розміщення повного чергового номеру у pdf-форматі на власному сайті. Натомість обмежитися публікацією першої сторінки та анонсів найрезонансніших матеріалів. Пропонуємо читачам передплачувати видання. З умовами передплати можна ознайомитися у розділі ПЕРЕДПЛАТА.

НОВИНИ

07.08.2022 21:30

06.08.2022 11:16

06.08.2022 11:12

25.06.2022 00:49

25.06.2022 00:48

25.06.2022 00:47

25.06.2022 00:02

10.06.2022 23:35

10.06.2022 23:34

10.06.2022 22:38

Усі новини


Опитування

Якою б Ви хотіли бачити улюблену газету "Профспілкові вісті" надалі?

Традиційною паперовою, друкованою
- 0 %
Новітньою електронною (виключно в інтернеті за передплатою)
- 0 %
Змішаною (відкриття передплати на електронну версію при збереженні паперово-друкованого формату)
- 0 %
Усього: голосів






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2019©

01042, Украіна, м. Київ
Майдан Незалежності, 2
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання