ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Долі та час

 75 років минуло відтоді, коли в нашій країні відбулися події, наслідки яких відчуває­мо й досі. Жорстока боротьба за владу в більшовицькій партії дала імпульс розгор­танню масових репресій, жертвами яких стали не тільки партфункціонери, а й сотні тисяч простих робітників, селян, службовців. Не оминула ця трагедія й профспілки, у тому числі людей, що стояли біля витоків їх створення.

 Двадцяте століття вмі­ло закручувати го­ловоломні сюжети, перевертаючи долі людей. У 1905-му ро­бітникові ливарного цеху Брянки (нині ПАТ «Євраз – Дніпропетровський мета­лургійний завод ім. Петров­ського») Федору Підопригорі виповнилося 25. За кілька років праці на заводі він по­долав чимало труднощів: каторжний 10–11-годинний робочий день, важкі умови, штрафи й знущання май­стрів. Тож не дивно, що ро­бітник почав брати активну участь у робітничому русі, який набирав обертів на ве­ликому металургійному під­приємстві. А зародився він іще наприкінці XIX століття, та був швидше стихійним, ніж організованим. Однак незабаром металурги зрозу­міли необхідність діяти ко­лективно, захищаючи свої інтереси. Одними з перших у Брянці вони почали обирати старост, створили делегат­ські збори, які висували ви­моги до адміністрації, вима­гаючи запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати й ска­сування штрафів.

Федір Підопригора був серед найактивніших, за що незабаром потрапив під арешт. Одним із перших улітку 1906 року він вступив до щойно створеної проф­спілки металістів. Її основу становили робітники Брян­ки, а навколо них уже об’єднувалися трудящі ре­шти промислових підпри­ємств Катеринослава. Відді­лення спілки металістів по­чали з’являтися в інших містах губернії. До створен­ня та діяльності профспілки значних зусиль доклали пар­тійці, проте багато в чому її активність пояснювалася зростанням свідомості робіт­ників та їхнім прагненням самоорганізуватися, концен­трувати свої зусилля на го­ловних напрямах роботи.

Невдовзі спілка об’єднувала близько півтори тисячі осіб, тож виявилася реальною силою, з якою були змушені рахуватися власни­ки заводу та влада. Серед її керівників були токар Брян­ки Г. Петровський, М. Міл­лер, М. Трошин, брати Жов­тенькі, Вишневецкий, Мар­кін, Шевченко, Усевич та ін.

Профлідери та надто ак­тивні робітники незабаром були звільнені з роботи, де­кого заарештували й відпра­вили в заслання. Не вдалося уникнути повторного аре­шту й Федору. Під час слід­ства йому пригадали участь у бойовій дружині, й вільно­думні розмови в цеху, і членство в спілці металіс­тів. Дивом удалося йому врятуватися, інакше не оми­нув би «столипінську кра­ватку», яку хотіли затягну­ти на його шиї за заочним вироком військово-польового суду. Довгі роки довелося йому бідувати в далекій Америці. Але й за океаном Федір боровся за права товаришів, через що потрапив у «чорні списки» американської влади.

На Брянці тоді (1906 р.) уже верховодив новий дирек­тор Адам Свіцин, грамотний інженер, але дуже жорсткий за характером. Це значною мірою виявилося під час ого­лошення на заводі в 1907-му про зупинку виробництва й звільнення усіх 5 тис. робіт­ників. На територію підпри­ємства тоді були введені жандарми й війська, повсюд­но відбувалися обшуки.

Незважаючи на невелику вихідну допомогу, гроші у багатьох робітників незаба­ром закінчилися і їхні сім’ї голодували. Спілка металіс­тів, звісно, підтримувала їх, але грошей бракувало, на­віть попри надходження фінансової допомоги від ро­бітників інших катеринос­лавських заводів і профспіл­ковців – трудівників Петер­бурга.

Профактивіст В. Патін згадував, що коли керівники спілки металістів на чолі з Г. Петровським прийшли до Свіцина на переговори щодо можливого початку роботи заводу, той заявив, що, мов­ляв, «вас я не звільняв, звіль­няю лише рядових робітни­ків». Але підкупити активіс­тів тоді не вдалося: всі вони демонстративно жбурнули йому на стіл перепустки й пішли.

Завод простоював шість місяців. І весь цей час спілка металістів надавала допомо­гу безробітним, зверталася в Державну думу, аби виріши­ти проблему.

До самої революції Адам Свіцин очолював металур­гійний завод у Юзівці. Він був першим російським ди­ректором (його попередники були іноземцями) цього ве­ликого підприємства Донба­су. Проте й тут Свіцин вия­вив свій жорсткий характер. Окрім технологічних нова­цій, він запровадив сувору дисципліну, систему штра­фів, був нетерпимий до ді­яльності профспілки. До речі, це було дуже характер­но тоді для власників під­приємств і підконтрольної їм технократичної еліти. Втім, багато нинішніх робо­тодавців часто припускають­ся помилки своїх попередни­ків, відмовляючись визна­вати норми цивілізованого соціального діалогу.

…Після революції долі наших героїв більше не пере­тиналися. Федір Підоприго­ра повернувся з еміграції і багато років працював май­стром у ливарному цеху Брянки, займався громад­ською діяльністю, цікавився тим, що відбувається в краї­ні і партії. Він часто висту­пав перед молоддю, згадую­чи революційні події, розпо­відав про створення на заво­ді профспілки. Подальші події засвідчили, що це, ма­буть, не всім подобалося.

Після окупації Донбасу в 1918 році німцями і повер­нення старих власників під­приємства Свіцин, тоді ди­ректор Новоросійського то­вариства, як розповідається в книзі з історії профспілки гірників «На шляху Ілліча», оголосив про звільнення усіх робітників заводу і про роз­рахунок із ними за знижени­ми розцінками, запропону­вавши невдоволеним пода­вати позови до… Ради народ­них комісарів. У комендату­рі Юзівки навіть погрожува­ли розстріляти тих, хто орга­нізовуватиме страйки й ни­щитиме устаткування. Зго­дом, завдяки заступництву голови ВНК і керівника Все­російської ради народного господарства (ВРНГ) Ф. Дзер­жинського, Свіцину вдалося уникнути неприємностей. Як досвідченого фахівця його залучили до роботи у ВРНГ, тресті «Південсталь» (до його складу входив і за­вод ім. Петровського).

Погіршилося його стано­вище після смерті Дзержин­ського – Свіцину висунули обвинувачення у зв’язках із колишніми власниками за­водів. У 1937-му за 60-річним Свіциним, тоді технічним директором металургійного заводу ім. Орджонікідзе в Москві, вночі прийшли люди з НКВС. Обвинувачу­вали стандартно: шпигун­ство, участь у контрреволю­ційній організації, відтак кінець неминучий – куля в потилицю.

Такий же фінал трохи не спіткав тоді й старого рево­люціонера, ветерана проф­спілки Федора Підопригору. За деякими відомостями, НКВС отримувало рознаряд­ки на арешт ветеранів партії, які були небезпечні для Ста­ліна, бо знали справжню правду про минуле. На бага­тьох із них тоді органи від­кривали справи. Обтяжу­вальними обставинами вва­жалися, зокрема, виключен­ня із лав партії, перебування в еміграції, «не та» націо­нальність, а ще – надмірна цікавість щодо так званого «заповіту Леніна».

На заводі ім. Петровсько­го були репресовані близько 200 осіб – майже все керівни­цтво, начальники багатьох цехів, але переважно прості робітники серед яких було чимало стахановців. По­страждало тоді і багато профспілкових працівників. Був розстріляний голова за­вкому профспілки М. Жере­білов.

Декілька місяців морду­вали в підвалах місцевого чекістського відомства вже немолодого Федора Підопри­гору, намагаючись «вибити» з нього визнання неіснуючих злочинів. У 1939 році його все ж випустили. Як і велику групу керівників Брянки-Петрівки, яких не було ре­пресовано тільки завдяки стійкості на допитах тодіш­нього директора заводу І. Марковського.

Такі ось сюжети й біогра­фії траплялися в нашій істо­рії: революція, виникнення профспілок та їх протисто­яння з власниками, прихід нової влади, репресії 1937-го, коли в одній камері часто сиділи старі більшовики та їхні супротивники з дорево­люційних часів.

29.08.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини