ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Профспілка – справа всього життя

 7 червня 2012 року після тривалої хвороби й важкої операції на 77-му році життя перестало битися серце Зінченка Іва­на Якимовича, голови Луганської обласної профспілкової організації працівників будівництва і промисловості буді­вельних матеріалів з 1983 по 2010 рік.

Обласна профспілкова організація будівельного комплексу висловлює співчуття рідним і близьким у зв’язку з важкою і непоправною втратою дорогої людини. Світла незабут­ня пам’ять про сильну людину, відповідального профспіл­кового лідера, наставника й надійного товариша зали­шиться у серцях тих, хто працював з Іваном Якимовичем або ж просто знав його. 40 років Зінченко Іван Якимович відпрацював в апараті обласного профспілкового коміте­ту. Спершу – секретарем, а потім понад 27 років – головою обласної профспілкової організації працівників будівниц­тва і промбудматеріалів. На спомин про Івана Якимовича пропонуємо його інтерв’ю газеті «Єдність» (друкований орган Федерації профспілок Луганської області).

 За високу організа­торську роботу, ак­тивну діяльність зі збереження проф­спілкової єдності, оздоровлення дітей у за­міських таборах, стійку по­зицію у вирішенні багатьох життєво важливих питань працівників будівельного комплексу Іван Якимович Зінченко нагороджений на­грудними знаками ВЦРПС і Федерації профспілок України «Профспілкова від­знака», Почесними грамо­тами Кабінету Міністрів, Федерації профспілок Укра­їни, ЦК профспілки праців­ників будівництва і пром­будматеріалів, Луганської облдержадміністрації та об­ласної ради, Федерації профспілок Луганської об­ласті. Йому присвоєно зван­ня «Заслужений працівник профспілок України».

Високий професіоналізм, цілеспрямованість та орга­нізаторські здібності допо­могли Іванові Якимовичу Зінченку в складних умовах реформування економіки та суспільних відносин збе­регти структуру обласної профспілкової організації працівників будівництва і промбудматеріалів, пере-орієнтувати роботу проф­спілкових комітетів на за­хист економічних та соці­альних гарантій працівни­ків будівельного комплек­су, забезпечення законності та прав громадян.

– Іване Якимовичу, дити­ною Ви пізнали жахи ні­мецької окупації. Які найяскравіші враження ди­тинства?

– Воно було важке – босо­ноге, голодне й військове. З раннього дитинства звик трудитися: пас гусей, корів, полов город.

Один з яскравих спога­дів. Неділя 22 червня 1941 року, наші мами працюва­ли в полі, а ми, малюки, на них чекали. І раптом то там, то тут кричать: «Ві­йна! Війна!». Усі жінки по­чали ридати, ми також пла­чемо, хоча навіть нічого зрозуміти не можемо. По­кидавши сапи, всі побігли додому. Вже наступного дня ми проводжали своїх батьків на фронт. Село Ша­рівка в Білокуракинському районі, де я народився, вій­ськові дії обійшли сторо­ною, але німців усе ж поба­чити довелося. Неоднора­зово вони гнали колони радянських військовополо­нених – змучених, поране­них, босих і голодних. А віч-на-віч я зіткнувся з нім­цями взимку 1942 року, коли їх гнала Червона Ар­мія з нашої території. Злі, голодні, замерзлі, вони, на­ставивши дуло автомата, вимагали їжу. Пам’ятаю, як усе переривали в пошу­ках провіанту. Та тільки де ж його було взяти? Також пам’ятаю, як у нашої сусід­ки взимку в лютий мороз у будинку завалився димар. І як з усього села несли по цеглині, і за два дні все від­новили. Радянський народ був об’єднаний однією бі­дою – це і допомогло нам перемогти фашизм.

– А чим запам’яталися шкільні роки?

– У воєнному 1943 році мені настав час йти до шко­ли. І так хотілося, не пові­рите. Мати замовила мені й старшому братові чоботи, та щось там не склалося. Але жага до знань перебо­рола. Ми босоніж за півто­ра кілометра бігали в шко­лу, жодного дня не про-пустили.

У 1944 році повернувся з фронту батько. Його при­значили головою колгоспу. Моєму поколінню рано до­велося подорослішати. Рано вступив у комсомол. Улітку на косарці сіно ко­сили, в збиральну на волах бричками возили зерно на тік. Втомлювалися твари­ни, вибивалися із сил і ми. Після школи, часом вночі при місяці, скиртували со­лому. А потім клювали но­сом на уроках.

– Під впливом яких обста­вин виникло бажання ста­ти транспортним будівель­ником?

– Навчався я добре і за­вжди мріяв подорожувати. Саме технікум залізнично­го будівництва міг дати мені таку можливість: їз­дити по всьому Союзу і про­кладати шлях для поїздів. Тому вчився старанно, ося­гав усі премудрості.

– Здійснилася мрія подоро­жувати?

– Звичайно. Після техні­куму мене чекав Урал, пра­цював над розширенням станційних шляхів Кунгур-Свердловськ (нині Єкате­ринбург), потім перекину­ли нас до Башкирії на бу­дівництво п’ятирічки – бу­дували залізничну гілку Магнітогорськ – Белорецьк – Абдулино. Там я набув колосального досвіду. До­помагали глибокі знання, особливо з геодезії. Звідти мене призвали в армію. Служив у військах проти­повітряної оборони. В місті Кандагач пройшов курс мо­лодого бійця, потім нас пе­рекинули в Актюбінськ у радіолокаційну роту. Ар­мію закінчив старшим сер­жантом, був начальником радіостанції, опанував про­фесію радиста 1-го класу, вів комсомольську роботу.

Після служби в армії знову захотілося вчитися. Вступив на денне відділен­ня інституту. Відповідно до постанови уряду студен­ти з шостої ранку працюва­ли на будівництві, доскона­ло опановуючи професії муляра, штукатура, мон­тажника, а ввечері – за пар­ту. Закінчив інститут із відзнакою. Переддипломну практику проходив у Бес­лані в Чечні на заводі залі­зобетонних виробів. Потім поїхав на Північ.

– Як це працювати в суво­рих північних умовах?

– Після переддипломної проектної практики, яку проходив у Ленінграді, за­їхав у міністерство шляхів сполучення й попросився на будівництво. Так потра­пив в Архангельськ, у буді­вельний трест «Севтранс­строй». Там довелося лама­ти причали, які будували ще за Петра Першого, – тому що з’явилися величез­ні океанські, морські суд­на, для яких глибина біля причалу була невеликою.

Для будівництва нових причальних стінок порту Бокаріца з усіма припорто­вими спорудами намивали десятки тисяч тонн піску. Оригінальність усіх буді­вель і споруд полягала в тому, що вони будувалися на палях, оскільки місце­вість – болота та торфови­ща. Будували також цехи заводу залізобетонних ви­робів, реконструювали суд­норемонтний завод «Черво­на кузня». І не тільки промоб’єкти, а й дитячі садки, школи, лікарні, жит­ло. Умови суворі – до 50 гра­дусів морозу взимку. Пра­цював майстром, началь­ником дільниці СУ-304, го­ловним інженером дільни­ці. Життя було насичене й цікаве, але весь час тягну­ло на батьківщину. Зва­жився і переїхав до Лу-ганська.

– Чим займалися на бать­ківщині?

– Оскільки будівництво було масштабним, то і на Луганщині будував чимало об’єктів. Серед них – нові корпуси заводу ОР на 82-му кілометрі, заводів ім. Пар­хоменка, ім. Артема. Будував також заво-ди ім. Якубовського, ім. Рудя, завод фруктово-мінеральних вод.

– Виходячи з власного до­свіду, можете погодитися з висловом, що за радянсь­ких часів профспілки були «кишеньковими»?

– Так може говорити тільки людина, яка взагалі нічого не знає про проф­спілку. Обком профспілки був кузнею кадрів, прово­дилася велика робота з людьми. А який обсяг ді­яльності! На обліку перебу­вало понад 125 тис. членів профспілки. На балансі об­кому перебувало 13 клубів і палаців культури, була своя художня самодіяль­ність (7 колективів мали звання народного!), 62 до­шкільних заклади, 13 піо­нерських таборів, 62 бази відпочинку, в тому числі на березі Чорного моря, 7 санаторіїв-профілак-торіїв, 16 спортивних залів і стадіонів, 14 професійно-технічних училищ, 6 домо­будівних комбінатів. Проф­спілки опікувалися також організацією гарячого хар­чування на виробництві: саме Луганський обком од­ним із перших упровадив пересувні пункти гарячого харчування, причому на всіх будівельних об’єктах. Профспілка впритул займа­лася питаннями дисциплі­ни, організації виробни­цтва й продуктивності праці, побуту та відпо-чинку членів профспілки, оздоровленням, профорієн­тацією...

– Якими основними прин-ципами Ви керуєтеся у своїй роботі?

– Ціную чесність, поряд­ність і цілеспрямованість. Із дитинства привчений відповідально ставитися до будь-якої роботи й доводи­ти справу до кінця, вірити в те, що робиш. Не люблю ле­дарів. У своїй роботі вико­ристовую різноманітні фор­ми з обстоювання прав тру­дящих: зустрічі з керівни­ками, звернення з вимога­ми та пропозиціями до Президента України, Кабі­нету Міністрів, Верхов-ної Ради, а також облдерж-адміністрації. Багато ви­мог наших президії і плену­мів знайшли відображення в прийнятих Верхов-ною Радою законах і постановах Кабінету Міністрів. Зокре­ма, у прийнятому в першо­му читанні Законі Україні «Про будівництво доступ­ного житла», у законі про іпотечне кредитування бу­дівництва житла та ін.

Матеріал надано Луганською обласною профспілковою організацією працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів

26.06.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини