ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Завдання для профспілок. Основні напрями модернізації соціальної політики щодо боротьби з бідністю

Федерація профспілок України впро­довж своєї діяльності послідовно об­стоює необхідність ліквідації біднос­ті серед працюючих і вважає, що це завдання має бути пріоритетним під час здійснення економічних і соці­альних реформ в Україні. У справ­жній соціальній державі мають бути створені умови для гідної пра­ці, поважатися та дотримуватися права людини у сфері праці, гаранто­вано забезпечення зайнятості та со­ціального захисту, а також розви­ток та активізацію соціального діа­логу на всіх рівнях.

Проблема бідності в країні досі зали­шається вкрай ак­туальною і потре­бує негайного розв’язання.

Моніторинг показників бідності в Україні засвід­чує, що при збільшенні май­же в 5 разів межі бідності з 192 грн у 2002 році до 944 грн у 2010-му, визначеної за від­носним критерієм, рівень бідності за цей період зали­шився стабільно високим і сягнув позначки 24,1%.

Найвищий рівень біднос­ті зафіксовано у Житомир­ській області, у якій понад 40% населення потрапило за межу бідності – 40,8% проти 35,8% у 2009 році. Ви­сокий рівень бідності спо­стерігається також у Кіро­воградській (39,6%), Волин­ській (37,4%), Тернопіль­ській (37,3%) та Херсонській (36,8%) областях.

Найнижчий рівень бід­ності, як і попереднього року, у Києві (10%) і Черкаській об­ласті (14,1%). До регіонів із низькими показниками рів­ня бідності, зафіксованими у 2010 році, належать Київська (18,2%), Миколаївська (18,7%), Харківська (19,1%), Донецька (19,5%), Чернігів­ська (19,7%) області.

Серед основних негатив­них тенденцій у ситуації з бідністю можна назвати: погіршення становища до­могосподарств, які склада­ються із працюючих осіб, що свідчить про зниження рівня доходів від зайнятос­ті; зростання бідності серед домогосподарств із дітьми, які входять до групи висо­кого ризику бідності; а та­кож зростання показників бідності у великих містах.

ФПУ постійно заявляє про занепокоєння ситуаці­єю, що склалася. Адже зрос­тання бідності у сім’ях із працюючими та дітьми при­зводить до падіння якості людського потенціалу кра­їни. По суті в Україні відбу­вається процес постійного відтворення бідних з одно­часним формуванням у них особливої субкультури бід­ності.

Із 2010 року на міжнарод­ному та державному рівнях прийнято низку рішень, які мають сприяти підвищенню добробуту населення, подо­ланню бідності серед пра­цюючих і родин із дітьми, особливо багатодітних, ін­валідів, пенсіонерів та запо­бігти хронічній бідності.

Мінекономіки України та Програмою розвитку ООН в Україні за активною участю представників соціальних партнерів підготовлено на­ціональну доповідь «Цілі розвитку тисячоліття. Україна–2010», яку було пре­зентовано Президентом України В. Януковичем на 65-й сесії Генеральної асамб­леї ООН у Нью-Йорку на­прикінці вересня 2010 року. У доповіді висвітлено стан досягнення Цілей розвитку тисячоліття, окреслено осно­вні завдання та критерії до 2015 року, проаналізовано перешкоди на шляху дина­мічного розвитку країни.

Схвально зустріли проф­спілки прийняття указу Президента України від 26.02.2010 № 274 «Про невід­кладні заходи з подолання бідності», відповідно до якого Кабінету Міністрів за участю соціальних партне­рів було доручено у тримі­сячний строк розробити проект загальнодержавної програми подолання та за­побігання бідності в Украї­ні на 2010–2015 роки. При цьому програма мала відпо­відати стандартам Міжна­родної організації праці в частині прийняття конкрет­них законів і постанов для забезпечення її реалізації, а також містити чіткі меха­нізми її досягнення.

Проте ФПУ вважає неза­довільним виконання за­значеного указу. Кабінетом Міністрів не забезпечено за участю соціальних партне­рів своєчасне та належне розроблення документа, і у тримісячний строк проект загальнодержавної програ­ми подолання та запобіган­ня бідності в Україні до 2015 року не підготовлено.

Мінсоцполітики України як головний розробник про­екту не врахувало принци­пові пропозиції ФПУ, зокре­ма щодо реформування опла­ти праці, визначення про­житкового мінімуму, розви­тку системи загальнообо-в’язкового державного соці­ального страхування. Адже вони спрямовані на вирішен­ня стратегічного завдання держави – подолання біднос­ті серед працюючих.

Було проігноровано та­кож неодноразові звернення профспілок створити тристоронню робочу групу з опра­цювання проекту закону «Про затвердження загаль­нодержавної програми подо­лання та запобігання біднос­ті до 2015 року» та включити до її складу представників СПО профспілок і роботодав­ців. Тож Мінсоцполітики не забезпечило виконання пункту 3 указу Президента щодо участі соціальних партнерів у розробленні про­екту зазначеної загально­державної програми.

Не виконано також дору­чення Президента передба­чити у програмі заходи з ак­тивізації соціального діало­гу, хоча пропозиції, розро­блені ФПУ у національній профспілковій доповіді «Праця в Україні: необхід­ність якісних змін для сус­пільної ефективності та гід­ного життя», були підтри­мані Національною тристо­ронньою соціально-економічною радою при Прези­дентові України.

На численні звернення ФПУ, СПО профспілок до глави держави, Кабміну щодо незадовільного вико­нання указу Президента відповіді Федерація так і не одержала. Лише 3 червня 2011 року Мінсоцполітики організувало робочу нараду з обговорення пропозицій профспілок до чергового ва­ріанта проекту закону «Про затвердження загальнодер­жавної програми подолан­ня та запобігання бідності до 2015 року». Слід зазначи­ти, що окремі пропозиції та зауваження профспілок, ви­словлені на нараді, під час доопрацювання остаточно­го варіанта проекту наре­шті були враховані.

Проект розробленого за­кону нині готовий для вне­сення на розгляд Верховної Ради України.

Економічна криза поста­вила перед системою соці­ального захисту населення України нові виклики. По­долати їх можна лише за­вдяки новим принципам функціонування системи соціального захисту.

Від політики безробіття – до політики зайнятості

Нині більшість інстру­ментів та заходів на ринку праці зведено до регулюван­ня відкритого (зареєстрова­ного) безробіття для підтрим­ки формально високого рівня зайнятості, без її реструкту­ризації. Переважає політика підтримання старих (неефек­тивних) робочих місць над політикою створення нових (ефективних). Сьогодні полі­тика зайнятості насамперед є політикою протидії безро­біттю. Наслідки такої політи­ки – збереження застарілої структури економіки, низька продуктивність праці, низь­кий рівень оплати праці, фор­мування та хронічне відтво­рення групи працюючих бід­них тощо.

Ще в умовах структурної кризи 1990-х років мізерний рівень заробітної плати та трудової пенсії сприяли прі­оритетному розвитку кате­горіального підходу в на­данні соціальної допомоги, який базується на підтрим­ці найбільш заслужених і постраждалих під час кри­зи груп, незалежно від рів­ня їх доходів. Як наслідок:

- 43% населення є отри­мувачами категоріальних соціальних пільг і виплат;

- стратегія реформуван­ня соціальних пільг перед­бачає значне скорочення ка­тегорій отримувачів пільг, незалежно від рівня матері­ального забезпечення;

- основна частка отри­мувачів соціальних пільг зосереджена в середньодо­хідних групах населення;

- масштабна система підтримки масових катего­рій населення без контро­лю їх доходів блокує розви­ток адресних програм для бідних, які є невід’ємною частиною ринкової еконо­міки, орієнтованої на від­творення якісного люд­ського потенціалу та збере­ження його в період склад­них життєвих ситуацій, пов’язаних із втратою до­ходів (народження дітей, періоди непрацездатності, високий рівень утриман­ського навантаження, три­вале безробіття). Переваж­на частина бідних домогос­подарств не має права на участь у адресних програ­мах підтримки малозабез­печених (житлові субсидії, допомога для малозабезпе­чених за «рівнем забезпе­чення прожиткового міні­муму», регіональні програ­ми підтримки нужденних);

- розвиток програм для бідних стає пріоритетним тільки тоді, коли реально скорочуються програми со­ціальної допомоги без ура­хування рівня матеріаль­ного забезпечення. В умо­вах здійснення завдання протягом 5 років удвічі збільшити середню пенсію система категоріальних со­ціальних пільг має спрямо­вуватися на підтримку ма­лозабезпечених категорій пільговиків. У реалізації таких заходів доцільно за­стосовувати вищий за про­житковий мінімум поріг входження до системи, на­приклад на рівні 1,5–2 про­житкових мінімумів.

Від соціальних допомог – до соціальних контрактів

Пасивний характер про­грам соціальної підтримки сприяє зростанню утри­манських настроїв, з одно­го боку, та стримуванню підвищення розмірів ви­плат – з іншого.

Подолати цю проблему дозволяє введення принци­пу надання допомоги за умови укладання соціаль­ного контракту з соціальної адаптації працездатних не­зайнятих членів домогоспо­дарств (обов’язкові етапи адаптації – отримання про­фесійних навиків, перена­вчання, активний пошук роботи за допомогою служб зайнятості тощо).

Умови соціального контракту мають ґрунтуватися на принципі «насамперед – можливість працювати», що буде стимулювати працездатних осіб удосконалюва­ти та використовувати свій трудовий потенціал. Такі умови можуть включати по­шуки роботи, тимчасову за­йнятість на громадських ро­ботах, участь у програмі ре­абілітації для осіб з алко­гольною залежністю та про­грамі перепідготовки або виконання будь-якої роботи. Контракти соціальної адап­тації можуть поєднувати низькооплачувану зайня­тість і допомогу системи со­ціального захисту, тому їх називають «зарплата + до­помога».

Існуюча система соці­альної підтримки населен­ня, особливо грошові допо­моги для бідних сімей із ді­тьми, не враховує життє­вий цикл сім’ї. Як наслі­док, на різних етапах жит­тєвого циклу сім’ї зазна­ють потужних стресів, які чинна система інститутів і соціальна політика не спроможні послабити.

Як наслідок, у системі соціальної допомоги сфор­мувалися такі протиріччя:

- сім’ї при народженні дітей отримують великі суми (допомога на першу дитину надається в сумі, кратній 30 розмірам про­житкового мінімуму для дітей віком до 6 років; на другу – 60 розмірам про­житкового мінімуму; на третю і кожну наступну ди­тину – 120 розмірам про­житкового мінімуму. Вод­ночас на період догляду за дитиною до 3 років міні­мальна гарантована допо­мога становить лише 130  грн на місяць;

- свого часу інфра­структуру дитячих до­шкільних закладів було значно скорочено. Однак сьогодні необхідність її по­новлення потребує масш­табних інвестицій;

- програма підтримки непрацюючих пенсіонерів із розміром пенсій менше прожиткового мінімуму (потенційна чисельність – майже 8 млн осіб) ґрунту­ється на особистих, а не сі­мейних доходах. Як наслі­док, 30% усіх потенційних учасників не є бідними з точки зору середньодушо­вих доходів; натомість 30% реально бідних пенсіоне­рів не мають доступу до адресної програми.

Пенсійна система: від боротьби з бідністю – до системи соцстраху

Сьогодні головною функ­цією систем пенсійного за­безпечення є захист від бід­ності при втраті працездат­ності за віком. Близько 60% пенсіонерів за віком отри­мують трудову пенсію з до­платою до прожиткового мінімуму. Це знижує част­ку страхового та накопичу­вального компонентів, сприяє поширенню тініза­ції трудових доходів і ско­роченню дохідної бази Пен­сійного фонду України. Не­державні пенсійні фонди до цього часу не стали потуж­ною складовою пенсійної системи країни.

Від боротьби з бідністю – до зростання середнього класу

Такі зміни пріоритетів розвитку дозволять реалізу­вати головний підхід до со­ціальної політики, яка від­повідає цілям модернізації.

Можливості для відтво­рення середнього класу як соціального прошарку, який спирається переважно на за­йнятість на високооплачува­них робочих місцях, визна­чаються наявністю наступ­них інститутів розвитку:

а) пенсійне та соціальне страхування;

б) якісна вища освіта;

в) безперервне навчання;

г) обов’язкове та добровіль­не медичне страхування;

д) банківське та іпотечне кредитування;

е) ринок соціальних послуг.

Представникам інших соціальних прошарків ма­ють бути адресовані тради­ційні програми, спрямова­ні на боротьбу з бідністю:

а) регулювання мінімально­го розміру оплати праці;

б) мінімальні держгарантії пенсійного забезпечення;

в) система адресної соці­альної допомоги;

г) якісна середня професій­на освіта;

д) система державних га­рантій у сфері охорони здоров’я;

е) соціальне житло.

Якщо державі найближ­чим часом вдасться реалі­зувати зазначені програми або, як мінімум, започат­кувати рух у цьому на­прямку, то можна буде го­ворити про початок реаль­ної модернізації найваж­ливішого соціального ін­ституту – системи соціаль­ної допомоги та соціальної модернізації в цілому.

Галина ГОЛЕУСОВА,

керівник управління соціального захисту

соціально-економічного департаменту апарату ФПУ

15.10.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини