СИЛА НЕСКОРЕНИХ
Цьогоріч 14 жовтня, на Покрову Пресвятої Богородиці, українці
святкують День захисника України.
10 жовтня під час виступу на Всеукраїнському форумі учасників
антитерористичної операції у м. Києві Президент України Петро Порошенко зазначив:
«14 жовтня, Покрова Пресвятої Богородиці, – ще з козацьких часів був святковим
днем захисників Вітчизни. Тому минулого року, свідомо викреслюючи з українського
календаря чуже, штучно до нас привнесене свято російської армії- окупанта, я цілком
природно зупинив свій вибір на 14 жовтня». Свято, започатковане в нелегкі часи
для вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету і територіальної
цілісності України, цьогоріч відзначатиметься під гаслом «Сила нескорених», адже
саме таку силу продемонстрували українські воїни, які відстоюють незалежність та
суверенітет України у війні з російським агресором.
Президент також наголосив, що захист Вітчизни став справою усіх
українців, тому День захисника України, який оголошено вихідним, має стати всенародним
святом, таким значимим, як Різдво, Великдень чи День незалежності.
З 1999 року свято Покрови, відповідно до Указу Президента, відзначається
ще й як День українського козацтва. За однією з легенд, цього дня військо давніх
русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу центр православ’я – Константинополь, намагаючись
захопити місто. Мешканці столиці Візантії в палкій молитві звернулись до Богородиці
з проханням про порятунок. І Богородиця, за оповідями, з’явилася перед людьми та
вкрила своєю покровою (омофором). Після цього вороги вже не могли побачити їх.
ЗВИЧАЇ НАШОГО НАРОДУ
Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває землю
або листям, або снігом. До Покрови завершувався період сватань і приготування до
весіль, що починався після Першої Пречистої. До початку жовтня закінчуються всі
найважливіші сільськогосподарські роботи на землі. Зібраний урожай та більш-менш
вільний час дозволяють відгуляти весілля. Це найблагодатніша пора для весільних
свят, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Згодом,
під впливом християнства, виникла традиція, що дівчата, які бажали взяти шлюб
саме цього року, мали побувати на святі Покрови в церкві і помолитися: «Свята Покрівонько,
покрий мені голівоньку». Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг – буде
багато весіль. Сніг дає привід порівнювати сніговий покрив з весільним покривалом,
тому в багатьох народів, зокрема й у слов’ян, фата вважалася дуже важливою весільною
оздобою.
Олена ОВЕРЧУК, «ПВ
ТВОРЧІСТЬ ЧИТАЧІВ «ПВ»
Представляємо вашій увазі уривок з роману «Жар і холод» профспілкового
діяча та передплатника газети «Профспілкові вісті» Олександра СИТАРА з м. Вінниці.
Продовження. Початок у № 37–38
НА ВАСИЛЯ З МАЛАНКИ
На старий Новий рік 14 січня 1936-го в хаті Ситарів-Кришталів
почувся крик немовляти. Бабця Собчиха – повитуха-пупорізка, одна на все село –
допомагала «вилупитися» на світ Божий маленькому карапузові, якого охрестили Олександром,
назвали Сашком. Це – я.
Жили, як за Шевченка, щоб не згадувати проти ночі Миколу Кривавого
та інших вусатих. Мати мусила відробити мінімум трудоднів, як на панщині: жала
жито, пшеницю, крутила перевесла, в’язала сніпки, складала в копи. Мене клали спати
в снопи, на свіжім повітрі. Щоб не відволікав дорослих від суспільно-корисної праці,
до ротика в дрантячку запихали м’якушечку хліба з… маковиннячком. Мама хвалилася
бабусі, що хлопчик її спокійний, їсти не просить, спить і спить…
ТРОХИМІВ СТОВП
До війни директором школи в Гулях працював Трохим Пастушенко,
батько відомого українського письменника Леоніда Пастушенка. Я ще до школи не ходив,
зранку грався на вулиці коло хати. Йде Пастушенко.
– Здрастуй, Сашо. Мама вдома? Хочу зайти. А ти що робиш?
– Дивлюся на стовпи.
– А ти бачиш, що стовп цей падає?
– Ні, – кажу. – Тільки дроти гойдаються.
– Не туди дивишся. Підійди ближче, обніми стовпа.
Я послухався. Обхопив стовпа руками, дивлюся вгору: справді,
ніби хитається.
– Тримай, щоб не впав. Я піду на колгосп, знайду, чим підперти.
І цукерків тобі принесу.
Стою. Мама десь у городі чи в полі. Нікому до мене діла нема.
А дядька Трохима не видно. Десь аж по обіді чалапає. Зиркнув на мене і – через
дорогу, в «коперацію». Вже несе кульок цукерків. Дає. Але ж я стовпа тримаю.
– Сашо, відпускай.
– Боюся... Впаде!
– Я потримаю, – прихилився до стовпа плечем.
Аж тоді мені попустило. Взяв цукерки і – шасть додому.
17.10.2015
|
