ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Лікійський похід, або Туреччина очима туриста

Туреччина, 18 днів, 2800 грн за пере­літ в обидва кінці, 200 дол. на вит­рати. Складність: висока.

Лікійська стежка – один із найцікавіших пішохід­них маршрутів Європи, що пролягає в горах Тавра на Лікійському півострові (Середземномор’я). Тур­похід по країні – це на­багато захопливіше, ніж «олінклюзів» у Туреччині. Крім краєвидів шикарних пляжів і мальовничих бухт тут можна насолоди­тися пейзажем могутніх гірських вершин, а під час мандрівки познайомитися зі справжньою, не турис­тичною, Туреччиною.

Прилетівши в Анталію, насамперед цікаво прогу­лятися містом, посидіти в кафе та скуштувати справ­жню турецьку каву. На вулицях ростуть фінікові пальми й апельсинові де­рева, відчувається запах щойно спеченого хліба та булочок. Дивує розмаїття маленьких кафе та крам­ниць, у яких можна щось придбати, поїсти чи випи­ти чаю. До речі, чаювання в Туреччині дуже пошире­не. Мене ж дуже здивував посуд для чаю – занадто маленький, за нашими мірками.

Ще одна особливість: цінники на товар є тільки в супермаркетах. В інших місцях продавець сам встановлює ціну, тому в Туреччині заведено тор­гуватися.

Наступного дня ми ви­рушили до відправного пункту нашої туристич­ної мандрівки, невелич­кого містечка під назвою Демре. До речі, стара на­зва міста – Міра відома як місце паломництва та святої віри, де проповіду­вав Микола Чудотворець. Погода видалася чудо­вою, море – спокійним та теплим, тож ми запаслися їжею та вирушили в подо­рож.

Спочатку ми підійма­лися на гору. Краєвид був вражаючим – скрізь саме каміння та глина. І в таких умовах люди не просто живуть, а й виро­щують урожаї, розводять худобу – для себе і на продаж. Сутужно тут із питною водою – колодя­зі є, але вода в них через нечасте використання за­стояна і для пиття майже не придатна. Іноді ми зу­стрічалися з пастухами, які випасають у горах кіз, траплялися нам і корови, які самотньо блукали від одного пагорба до іншого. (Три таких корівки мало не з’їли наші намети.)

Місто, яке трапилося на нашому шляху через кіль­ка днів, мало назву Фіні­ке. Тут є порт і великі пля­жі, а вздовж берега моря, наче гриби, розташовані готелі. Наступного дня місцевим транспортом ми дісталися Кумлука, а звідти – Мавікента. Далі знову – пішки. Прямую­чи дорогою чи стежкою, ми спостерігали чудовий вид на море та милува­лися скелями, вкритими зеленню. Зустрічні маши­ни гучно сигналили, водії вітали нас і запитували, звідки ми. До речі, наших туристів можна легко від­різнити від іноземців – за великими рюкзаками.

Дуже сподобалося нам в місті Адрасан, яке є од­ним із мальовничих ку­точків південної Туреч­чини. Воно розташоване за 50 кілометрів від Кеме­ра. За часів лікійського царства місто вважалося однією з найважливіших торговельних бухт, а нині сюди щороку приїздять тисячі туристів, аби від­чути радість спілкування з природою і гарно відпо­чити. Слід зауважити, що у сфері туризму зайнята більша частина тутешньо­го населення.

Ми затрималися тут на два дні: дуже хотілося по­плавати на каяках у морі. Як я вже згадував, з турка­ми слід торгуватися: одна година коштувала 10 лір (40 грн), а ми сторгували­ся за 6. Наступний день був одним із найяскраві­ших, адже ми вирушили до руїн античного міста Олімпоса, котрий нині має статус національного парку. Тут ми побачили вкриті заростями руїни фортеці, древньоримську мозаїку, античний театр, фортецю, стародавні сар­кофаги та ворота. Наступ­ні кілька днів ми насоло­джувалися відпочинком на пляжі поблизу селища Чиралі. Неподалік від нього розташована ще одна історична пам’ятка Туреччини – пагорб Хи­мери (Yanartas – гора, що горить). На цьому місці, як свідчить легенда, було вбито страшне чудовись­ко, тож його останки й досі вивергають вогонь з-під землі.

Наша подорож добігла кінця. Ми придбали суве­ніри та подарунки для рід­них і близьких та вируши­ли туди, де на нас завжди чекають, – додому.

Фото автора

Усі новини