« на головну 12.08.2022
Архів номерів  •  Актуальний номер » (1167)
21
Липень
 
Інтерв’ю
 
ООН УПЕРШЕ ВШАНУВАЛА ВИСОКИМИ МІЖНАРОДНИМИ НАГОРОДАМИ МЕДПРАЦІВНИКІВ-ЛІКВІДАТОРІВ ЧАЕС

ООН УПЕРШЕ ВШАНУВАЛА ВИСОКИМИ МІЖНАРОДНИМИ НАГОРОДАМИ МЕДПРАЦІВНИКІВ-ЛІКВІДАТОРІВ ЧАЕС


РУБРИКИ


Передплата





Статті Особистість

З Днем народження, профспілковий поете!

З Днем народження, профспілковий поете!

20 жовтня святкуватиме день наро­дження голова Полтавської обласної ради профспілок, політик, прозаїк, пу­бліцист, поет-пісняр Леонід Вернигора.

Леонід Михайлович Вернигора народив­ся 20 жовтня 1939 року в смт Решети­лівка Полтавської області. В 1959 році закінчив Харківський технікум промис­лового транспорту за фахом технік-механік, 1967-му – Київський інститут народного господарства за фахом еконо­міст, 1979-му – Вищу партійну школу при ЦК КПУ. Народний депутат Украї­ни другого та четвертого скликань.

Працював на інженерних посадах у транспортних організаціях нафтога­зорозвідувальних трестів Полтавщини та Криму, об’єднання «Укргазбуд», на керівних посадах у партійних та радян­ських органах Київського району м. Пол­тави. У 1983 році обраний головою Пол­тавської облпрофради.

Леонід Вернигора – заслужений праців­ник культури України (1994 р.), лауреат обласної премії ім. Петра Артеменка, міжнародної премії ім. Григорія Сково­роди (1996 р.) та премії Фонду культури ім. Дмитра Луценка (1999 р.). Нагоро­джений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалями, Почесною грамотою Верховної Ради України, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, нагрудними знака­ми ФПУ «За розвиток соціального партнерства», «Заслужений працівник профспілок України», має нагороди ВДНГ. Член Національної Спілки пись­менників України, видав понад 20 збірок поезій та прозаїчних творів.

Є автором повістей та оповідань «Га­рячий серпень», «Теплий дощ у дорогу», «Дрова на зиму», повісті «А жито поло­віє», роману «Вічне поле», поетичних збірок «Не розгубіть підкови, мої коні», «Відступ у майбутнє», «Присягаюсь тобі, Полтаво», «До Вас іду…», «До­звольте Вам освідчитись в коханні».

 

 ***

Не звинувачуй мене в розлуці,

Бо, хоч у ній не моя вина,

Та розривається серце в муці –

Чому так швидко любов мина?

Чому обійми палкі ще вчора,

Мов не протоплена зранку піч?

А все, що біля, враз стало чорним,

Немов під сонцем настала ніч.

Не звинувачуй мене в розлуці,

За що, не знаю, мені прости,

Я потерпаю тепер в розпуці –

Навіщо спалювали мости?

Навіщо спішно і необачно

В минуле кинули різко – «ні»!

Не може бути любов невдячна.

Прости, не знаю за що, мені.

***

Коли сніги мели колючим віялом,

Коли дощі лили мов із відра,

Про тебе я крізь довгі ночі мріяла.

І мрія та й сьогодні не вмира.

О, як сніги мели колючим віялом,

О, як дощі лили, мов із відра.

Коли стискала туга серце зболене,

Коли згоряла в сумнівах до тла,

Я так терзалася гіркою долею,

Що вже терпіти більше не могла.

Коли стискала туга серце зболене,

Коли згоряла в сумнівах до тла.

Та, вірю, прийдеш ти весною ранньою,

І мрія, знаю, здійсниться моя.

Ну, а поки що я, мов птаха зранена,

В кого болить душа – то я, то я, то я.

Та, вірю, прийдеш ти весною ранньою,

І мрія, знаю, здійсниться моя.

***

Ми – українці споконвічні.

Це ми, і гречкосії, й гончарі.

Великі є, і пересічні,

І ще не віримо, що нічиї…

Прядем очима то на Захід,

То вухо наставляємо на Схід.

Зробити б нам, всім любим закид:

Виходить так – самі ми вже нехіть?

А ми ж відводим порчу й скверну,

І все старе міняєм на нове.

Вернигора ще й гори верне,

Гребельник для розминки греблі рве.

… Не розслабляйтесь, українці,

Бо стільки ласих лізе у наш сад.

Тож присягаємось, як жінці:

Вперед ідем – нема шляху назад.

***

Знак у мене мудрий – Терези.

Та зізнаюсь, друзі, я однак –

Можу стати хоч під образи –

Не тому дістався мудрий знак.

Не скажу – себе перемудрив,

А, тим паче, просто обікрав.

Та було під руку говорив,

Хоч за те себе не раз карав.

Позаяк таки я Терези,

Доля мені випала така:

На везіння – хвостик у кози,

Перешкод, як мажа для бика.

 

 

 Тож коли на шальку терезів

Доброчинці клали калача,

Я від першого уже прозрів

Й розкумекав, що те означа.

Тож тримав на другій я завжди

Совість не прикуплену свою

Доле моя горда! Як і ти,

Я стояв на правді і стою!

***

Куди не кину оком – скрізь руїна,

А ми, ошукані, як простаки,

Ані телень із уст, коли Вкраїну

Іуди продають за п’ятаки.

Ані телень, коли вже матір рідну

Роздягнену на ті торги ведуть.

Не те, щоби звести десницю грізну

І відвести від матері біду.

Чи ми і дійсно тільки гречкосії?

Чи нам пороблено на всі віки,

Що не зродили нам жінки месії?

Чи, мо’, не здатні ми, чоловіки?

І шкварчимо, як драники в оливі,

Не маючи до кривдників злоби.

І трощим-плющим у німій молитві

Свої немудрі і низькі лоби…

***

Коли настане Судний день,

І Бог нас вишикує рівно,

Із уст моїх ані телень –

Чи в рай, чи в пекло –

Усе рівно…

Лише тоді мої уста,

Як грім розбудять преісподню,

Коли пілатівці Христа

Порушать Істину Господню,

І ну давай розподілять:

Жінок – у ті, нас – в ті ворота.

Мій голос буде, як булат.

І доти не закрию рота,

Допоки перш ніж у смолу,

Де ізотермно й ізобарно,

О Господе, Тебе молю –

Жону і мужа став попарно.

 

 

 ***

Коли нас нечистий спутав,

Під владу грошей віддав?

І вже не страшна покута –

На хліб жебраку не дав.

І клан ворогує з кланом,

Кров крові лиш паритет.

І долар на цьому зламі –

Найвищий авторитет.

Зосталось мораль спалити

І плакати до виття:

Чим більше грошей в калитці –

Тим в меншій ціні життя.

***

Не відіграло ще в мені вино.

Хоча не часто вже зриваюсь риссю,

Хоча й мигтять роки, як той млинок,

Та не забрав ще Бог ні сил, ні мислі.

Ще не дає мені заснуть ота

Моя чарівна квітка вечорова,

Бо все, що є на світі – суєта,

Якщо воно не зроджене з любові.

Не написав найкращий свій романс,

Моя душа ще рветься у дорогу.

Якщо все пройдене лише аванс –

Вже є за що подякувати Богу.

О, як прекрасно, що було воно,

Оте минуле, що ночами тисне.

Та грає-виграє в мені вино,

І, як колись, зриваюся я риссю.

***

Коли сукотна Катерина

На січ накинула сільці,

Мій пращур в відчай не поринув

І не пустивсь на манівці.

І вже коли реєстрували,

То не дававсь на той реєстр.

І вже коли його кували,

Пручавсь: «Козак в мені ще є!

Ще є, – волав – й пребуде вічно,

Допоки буде хоч один

Ходить по цій землі правічній

Із тих, кого я породив!»

17.10.2012



ДОДАТИ КОМЕНТАР 2000
Ваше ім'я:
Коментар:
  введіть цифри на картинці
УВАГА!

З метою підвищення попиту на газету "Профспілкові вісті" редакція прийняла рішення припинити практику розміщення повного чергового номеру у pdf-форматі на власному сайті. Натомість обмежитися публікацією першої сторінки та анонсів найрезонансніших матеріалів. Пропонуємо читачам передплачувати видання. З умовами передплати можна ознайомитися у розділі ПЕРЕДПЛАТА.

НОВИНИ

07.08.2022 21:30

06.08.2022 11:16

06.08.2022 11:12

25.06.2022 00:49

25.06.2022 00:48

25.06.2022 00:47

25.06.2022 00:02

10.06.2022 23:35

10.06.2022 23:34

10.06.2022 22:38

Усі новини


Опитування

Якою б Ви хотіли бачити улюблену газету "Профспілкові вісті" надалі?

Традиційною паперовою, друкованою
- 0 %
Новітньою електронною (виключно в інтернеті за передплатою)
- 0 %
Змішаною (відкриття передплати на електронну версію при збереженні паперово-друкованого формату)
- 0 %
Усього: голосів






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2019©

01042, Украіна, м. Київ
Майдан Незалежності, 2
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання