ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«Видаємо безвідсоткові кредити на будинки»

Олена Тимохіна, голова профкому СВК «Сергіївка» Саратського району Одеської області:

– Наш сільськогоспо­дарський кооператив – ба­гатогалузеве господарство, в якому працює 190 осіб. Усі – члени профспілки АПК. Вал зернових дозволяє нам виплачувати гідну зарпла­ту: під час посівної та зби­рання механізатори заро­бляють по 2500–3500 тис. грн і додатково отримують по 15–20 т зерна. Наприкін­ці року членам сільгоспко­оперативу видається до­даткова оплата із розра­хунку одна гривня на одну зароблену гривню.

У господарстві розви­нуте тваринництво, однак значного прибутку воно не дає, бо ціни на таку продукцію низькі, а ви­трати – високі. Про яку рентабельність можна го­ворити, якщо собівартість одного центнера свинини становить 1200 грн, а заку­повують її по 1000 гри­вень? Але за рахунок реа­лізації цієї продукції ми маємо можливість випла­чувати зарплату в зимові місяці й зберігати робочі місця.

Живемо за колдогово­ром. На охорону праці ви­діляється 0,5% від суми реалізованої продукції. Правління разом із профкомом видає безвідсотко­ві кредити для купівлі бу­динків, автомобілів, на проведення сімейних уро­чистостей. Стало доброю традицією видавати пра­цівникам молодняк вели­кої рогатої худоби для ви­годовування його в домашніх умовах із відстроч­кою платежу на 1,5 року, а поросят – на 8 місяців.

У період збирання вро­жаю виділяємо кошти на закупівлю для трудівни­ків газованої води, квасу, морозива, а також на при­дбання цінних подарунків для вшанування передо­виків жнив. Загалом на це з профспілкового бюдже­ту в 2010 році було витра­чено 12 тис. гривень.

Незважаючи на захмар­ні ціни на пальне, міндо­брива, високі податки, ми не допустили заборгова­ності із зарплати, працює­мо без кредитів. Однак є й питання, у розв’язанні яких сподіваємося на до­помогу Федерації. Одне з них – низькі ціни на тва­ринницьку продукцію, які змушують селян різати ВРХ, свиней, овець. Отже, парадокс виходить: Урядо­ві вигідніше купувати м’ясо за валюту, ніж доту­вати вітчизняного сіль­госпвиробника.

«ТАНК ПОБУДУЄМО, А СТРІЛЯТИ ЧИМ?»

Валентина ШЕВЧЕНКО, голова профкому ВАТ «Точмаш», м. Донецьк:

– Чимало підприємств оборонно-промислового комплексу перебувають у вимушеному простої або працюють не на повну по­тужність. Це призводить до банкрутства. Що таке державне замовлення більшість із них уже й не пам’ятає. Фінансування державних програм і науково-технічних розро­бок не проводиться.

Нинішні роботодавці не обтяжують себе думками про зайнятість, майбутнє трудових колективів, збе­реження робочих місць, кадрів. Цими питаннями вимушені займатися профспілкові організації та голови профкомів. На жаль, не все залежить від їхньої наполегливості й цілеспрямованості.

Більш як два роки ВАТ «Точмаш» – єдиний в Україні виробник корпу­сів боєприпасів не має можливості здійснювати виробничу діяльність. Працівники перебувають у вимушеному простої. Трудовий колектив всту­пив у колективний трудо­вий спір з адміністрацією підприємства.

За три роки боротьби ми пройшли через рейдер­ство, неодноразові звер­нення до всіх інстанцій – від органів місцевого са­моврядування до Прези­дента, неодноразові збори трудового колективу, акції, мітинги, пікетування.

Тільки завдяки тому, що в статутному капіталі това­риства 25%+1 акція нале­жать державі і що трудо­вий колектив став горою за власне підприємство, його ще не вдалося оста­точно знищити.

Узгодження плану санації з Держдепартаментом із питань банкрутства та Фондом держмайна роз­тягнулося більше ніж на рік. І лише завдяки напо­легливості ФПУ і Проф­спілки працівників обо­ронної промисловості України план все ж таки вдалося затвердити. У ньому передбачається фінансово-економічне оздоровлення заводу й повне погашення забор­гованості із зарплати, яка накопичилася з серпня 2008 року і становить майже 12 млн гривень. Але, як не дивно, реаліза­ції плану санації перешко­джають держструктури.

Органи виконавчої служ­би постійно проводять незаконний арешт банків­ських рахунків, який під­приємство змушене зні­мати в судовому порядку. Представники Пенсійного фонду перешкоджають продажу майна підприєм­ства, за рахунок якого має бути погашена заборгова­ність із зарплати.

Було б доцільно на базі державної частки майна ВАТ «Точмаш» створити держпідприємство, і при розгляді плану санації Мінпромполітики таку про­позицію обґрунтувало. Од­нак, незважаючи на дору­чення першого віце-прем’єр-міністра Андрія Клюєва про створення спе­ціальної робочої групи, нія­ких зрушень немає. Украї­на наближається до того моменту, коли танк побу­дує, а стріляти буде нічим.

«НАШІ ЛІТАКИ ЗАМОВЛЯЄ БУДЬ-ХТО, ТІЛЬКИ НЕ МИ»

– Доводиться часто чути браві звіти державних структур про створення ен­ної кількості робочих місць, однак на практиці бачимо зовсім інше – робочі місця тануть як сніг навесні разом із скороченням вироб­ництв. Адже важко всерйоз назвати робочими місця, що у наметах, на ринках, тим часом як потужні під­приємства знищуються.

У Харкові вулицю, на якій ді­яли великі заводи, називали «алеєю гігантів». Нині із тих, що повноцінно працюють, лишився один «Турбоатом». Щодня по дорозі на роботу я проїжджаю повз місця, де раніше стояв завод «Серп і молот» – його зрівняли із землею. То звідки ж за тако­го підходу взятися нормаль­ним зарплатам для бюджет­ників? Митниці, банки, рин­ки навряд чи впораються з цим завданням.

Коли постало питання про збереження нашого під­приємства, всі висловили­ся однозначно: заводу жити! Бо саме його існуван­ня і забезпечує робочі міс­ця для 5 тисяч харків’ян, їхні зарплати, їхній добро­бут. У колдоговорі, який було прийнято минулого року, ми так і записали: прі­оритет – робота підприєм­ства. Обстояти завод багато чим допоміг обком авіабу­дівників.

Та все ж, як і раніше, лиша­ється проблема замовлень. Кияни випускають Ан-148 і Ан-158, харків’яни – Ан-140 і Ан-74. Всі ці машини ство­рені для відстаней 1000–1500 км, тобто є дуже до­речними на внутрішніх авіалініях, таких як Київ–Донецьк, Київ–Львів... Це ганьба, що наша держава не тільки не є замовником, а й експлуатаційником на­ших літаків. Добре, що їх за­куповує зарубіжжя, але ж свій «хліб» повинні їсти на­самперед ми самі!

«НАФТОВА ГАЛУЗЬ – КОРОВА, ЯКУ ДОЯТЬ, А ЇСТИ НЕ ДАЮТЬ»

– Найбільшим випробуван­ням для нас стане просу­вання владою антинародної пенсійної реформи. Ство­рюється враження, що на зустрічах з представниками профспілок із цього приво­ду віце-прем’єр-міністр Сер­гій Тігіпко чує лише те, що сам хоче чути. Та коли ми поступимося тут, то рівень довіри до профспілок зна­чно впаде. Маємо розстави­ти всі крапки над «і» й у пи­танні про Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Вак­ханалія з лікарняними на початку року, провальна робота з надання курортно-санаторних путівок змусила людей дати Фондові соц­страху назвисько «Фонд соцжаху».

Не можу обійти питання, яке непокоїть особливо – використання нафтогазових покладів. Наша галузь, на жаль, нагадує не локомотив економіки, а корову, котру лише доять до останньої краплі, а їсти не дають. Усі попередні уряди успішно кришували схеми, за якими ліцензії на розроблення ро­довищ передавалися від державних структур при­ватним. Одне з таких родо­вищ через бюрократичну тяганину з продовженням ліцензії не діяло більш як три роки – втрачено понад 100 тис тонн нафти, 90 млн кубічних метрів газу. Хіба це не шкідництво? Повсюдно фіксується скорочення ви­добутку. То чому ж ті, хто відповідає за галузь, не звертали уваги на поперед­ження профспілок про не­минучість такого падіння?

Мінвуглепром і Нафтогаз України не мають змоги внести до Галузевої угоди навіть тих мінімальних від­сотків зростання заробітної плати, які закладено в Гену­годі. Та немає в світі такого, щоб нафтова галузь не змо­гла забезпечити гідною платнею своїх працівників! Причому людей, які працю­ють із ризиком для життя та здоров’я, бо устаткуван­ня на підприємствах – за­старіле, ще з 60–70-х років.

31.03.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини